Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

– Та невже ви думаете, що бiльшовики задовольняться Петербургом? Московська орда – на те вона й орда – на одному мiсцi не затримаеться: нинi-завтра посуне на Украiну – там хлiб, вугiль, руда i море…»

Охочих покинути табiр залишилося не бiльше сотнi… Але трапилася приключка, як на военний час, досить незначна, всi ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла лiберальну маску з наглядачiв i показала зневiреним справжнiй московський оскал: зi всiма вами так буде, проклятi самостiйники!

Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе украiнцем, i якого визволив з холодноi Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю.

Щоб якось себе порятувати, зайшов уночi до недобудованого млина й вiдрiзав з барабана шмат паса для пiдошов. Охоронцi його пiймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполiв й повели селищною дорогою. З халуп вибiгали жiнки, тi самi, якi подавали полоненим шматок хлiба, вибiгали й дiти i плювали нещасному гуцуликовi в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повесiть ево мало!» Врештi охоронцi вивели його на берег кручi й розстрiляли.

Це був сигнал: зi всiма нами таке зроблять! Вночi добровольцi прорвали дроти й бiльше тисячi iх вийшли у степ. Погонi не було: охоронцiв у таборi налiчувалося не бiльше двадцяти… За кiлька днiв втiкачi дiйшли до Луганська, а звiдти, осiдлавши дахи товарних поiздiв, добралися до Киева.

До половини сiчня 1918 року Коновалець, Дашкевич i Чмола сформували iз втiкачiв Перший курiнь Сiчових Стрiльцiв, розмiстили його в будинку Духовноi семiнарii на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрiй Мельник.

Максим Безрiдний залишився у полковника Коновальця незмiнним ад'ютантом.

Роздiл шостий

Видiння 1921 року

(Із Михайловых записок)

До цiеi часовоi межi треба було ще дожити, дiйти, перестраждати три катастрофiчнi роки – i то, як менi здаеться, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в пiднiжжi Альп – у солодкiй для французiв Францii, так велично оспiванiй у «Пiснi про Роланда», так скрупульозно дослiдженiй у текстах Бальзака, так любовно оповитiй романтичним флером у романах Гюго, та з якоi не видно, i нiколи крiзь заснiженi гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навiки втраченоi, безповоротно пропалоi Украiни, в якiй смерть вiдсунула на маргiнес людське життя, та без якоi нема життя тут, на чужинi.