Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Хiба не бачиш, Отамане, яке добiрне мое вiйсько: блищать шаблi, мов ясне сонце, сяють, гримлять пiснi, аж земленька свята дрижить пiд нами дорогая, за волю смерть нам не страшна!

Петлюра бачить жадобу влади на вольовому м'язистому обличчi генерала, Петлюра чуе впевнену пiсню, проте вигляд у нього незворушний, вiн нi п'яддю не поступиться на п'едесталi нi Коновальцевi, нi Тютюнниковi, нi менi; вiн зi мною поруч – на голову нижчий за мене, i я думаю, чому то вождi i вождики всi як один невисокого зросту: Наполеон, Ленiн, Сталiн, Петлюра, Тютюнник.

Певне, свiй зрiст вони надолужують владою. Тiльки я один серед них високий, i тому влади не маю; й точить мене сумнiв, що знаходжуся не на своему мiсцi, ба бiльше – зраджую соцiалiстичну революцiю.

Петлюра приймае парад вiйськ УНР, вiн по-наполеонiвськи заклав руку за борт шинелi, а та шинель так тiсно припасувалася до нього, наче вiн у нiй вродився, нiби вона приросла до тiла, i нiхто не мав би сили здерти ii з Отамана, без тiеi шинелi його й не було б в Украiнi.

Ось вiн стоiть, малий i величний, пiд булавою Хмельницького, а сальви прострiлюють сизе морозне повiтря, а прапори лопотять, та гримить за Днiпром канонада – то наступае на столицю червона орда пiд проводом бiльшовицьких комiсарiв. Парад закiнчуеться, вiйсько УНР вимаршировуе на Вiнницю, бо немае йому бiльше мiсця в Киевi, востанне над майданом лунае «Ще не вмерла Украiна», i докочуеться аж до Одеси глузливий смiх Денiкiна: «А ми подождьом».

І я сходжу з постаменту, ступаю на землю, зрiвнююся зростом iз Головним Отаманом, стаю нижчим за нього; мою душу гризе сумнiв, що нинi я став подвiйним вiдступником – вiд соцiалiстичних iдей, за якi мучився по тюрмах, i водночас вiд влади УНР. Тож завтра я зречуся високоi посади в незалежно-залежнiй Украiнi й буду скитатися вигнанцем чужими краями. І постае передi мною зухвалий рiшенець – забути навiки про жовто-блакитну Украiну й стати пiд ii новий багряний прапор, чей же прапори лопотять i рвуться на вiтрах, а земля украiнська залишаеться непорушною, вона одна-едина, i за неi я згоден вiддати життя.

…І побiгли моi дороги поза межi Украiни, видiння рiдноi землi зникае, перетинаю поiздом Паннонську рiвнину й виходжу з вагона в Будапештi. Тут негайно зв'язуюся з керiвником угорськоi компартii Бела Куном, вiн запевняе, що Ленiн мае непохитний намiр проголосити незалежну радянську Украiну й посилае мене в Москву.