Мальви. Орда (збірник)

Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?

Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Украiна, бо нiде прожити? Украiна… А я хiба не Украiна, укроена, ущерблена, як моя земля? Передi мною – рудий хребет Тепе-оба, позаду – кафський ринок, i нiчого, й нiкого немае в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти, забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослися пишно, як там, iх згризли б верблюди й осли.

Та вони змирилися… Що менi тепер до Украiни, коли ii на свiтi вже немае, ii втоптали в болото на Масловому Ставi самi проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха Самiйлиха, а жебрачка… Нема Украiни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’ятi про неi? Нема Украiни – е Ляхистан з костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости менi мое вiдступництво, Боже. Якщо повернемося – викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.

Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий граткою ниток на кроснах. З дитячоi пам’ятi зiслизли, не залишивши слiду, саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi – свiт заряснiв перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню гарячого сонця.

Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi галери, величнi башти, стрункi мiнарети. І ти, горбата тварино, що стоiш непорушно пiд горою, теж чарiвна!

Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому до обвислих губ, i тут схопилася мати, скрикнула:

– Не можна! Не дам тебе тварюкам!

Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неi мати, Марiя ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.

– Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? – сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини:

«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребта i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися iй нiколи, i хребтовi не зростися нiколи теж.

Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром.