Мальви. Орда (збірник)

Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випиналися суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани повиiдали зап’ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:

– О Украiно… О дiти моi!

Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав; i вирвалась раптом нерiвна пiсня – здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати:

Плачуть, плачуть козаченьки

В турецькiй неволi.

Таволга шмагала по обличчях, закипалися кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:

Гей, земле проклята турецька,

Вiро бусурменська,

О розлуко ти християнська!

Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров’ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях – тих, хто плакав.

Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружноi перекопськоi лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач.

Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І iхнi сльози не допоможуть йому. Є кiсмет – доля. Вiд неi все залежить, i iй треба коритися.

Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася.

Вимовив:

– Добрий будеш яничар!

Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу.

У дворi iх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк – великий вiзир – у супроводi бiлих евнухiв.

Євнухи розбiглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду».

Хапали за руки, групували i швидко виводили за ворота.

Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв зростом, мiцною поставою, вражав характерно закроений нiс, чорнi широкi брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, ехидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарi. Спитав:

– А тебе як звати, козак?

Чекав погордливоi вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: «До нiмих».