Мальви. Орда (збірник)

А в тому поглядi – старе недовiр’я, а той погляд мовчки вимовляе найогиднiше слово: «Козак, козак, козак!» Алiм вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем’я, що його породило! «Козак», – говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», – дражнили його в сварках товаришi; «козак!» – гримав на нього iмам, коли Алiм збивався на якiйсь сурi Корану. Це слово iнодi доводило юнака до сказу, вiн не раз вихоплював ятагана iз пiхви, щоб… Та не було пiд руками того козацького племенi, яке хотiлося вирубати дощенту.

А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воюе за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.

Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи перси? А, однаково!

«Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього яничара!»

Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до яничара-аги i показав на Алiма булавою.

А коли перське вiйсько було розбите i курiли руiни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили скарби, iжу i напоi, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:

– Ти хоробрий воiн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою чорбаджiя першоi султанськоi орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш… Сюди ii! – махнув рукою, i зброеносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним русим волоссям у бiлому фередже.

 – Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить бандитiв, розбiйникiв, грабiжникiв нашоi священноi землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв, що хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш ii скарати.

Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi малопам’ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, i почув Алiм мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав:

– Козаче, соколе, – промовила тихо дiвчина.

 – Менi, орлицi, теж обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i Бог, i люди простять тобi.

Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою м’ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два вершники помчали за татарвою… Нахлинуло це так раптово, що – мить, i вiн втратив би все.