Мальви. Орда (збірник)

Печера якихось тисячi голiв, що живуть там i дихають джаханнамом[115 - Джаханнам – пекло.] смертi. До неi нiхто не заходить.

Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, i за цим. Але найлюбiше було з Ахметом. Вiн зiскакував з коня, коли спинялися вiвцi на попас, i пiдходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирiзьбленi баранячi костi i називав кожну таемничим найменням: укум-букум-джарим-барим.

– Я собi загадав. Вибирай.

– Букум…

– Тепер менi.

– Тобi барим…

– Ай, елдиз![116 - Єлдиз – зiрка (татар.

).] – скрикував Ахмет. – Вiдгадала!

Вiн був тодi якийсь дивний i смiшний, схоплювався з мiсця, притьмом злiтав на коня, жорстоко бив його чариками пiд живiт, i кiнь мчав у провалля.

Нiч пiзно приходила на Чатирдаг. Із гiр можна було бачити сонце й тодi, коли в степу вже западала темрява, та вiчно похмурий Бабуган таки вкутував гори iмлою i вкладав iх спати, як дiтей. А коли гори мiцно засинали, пiдпаски сiдали довкола Ахмета, i вiн розповiдав. Мальва добре запам’ятала його пiсню про красуню, що жде не дiждеться джигiта зi степу, – вiн спiвав ii рiк тому, коли вони з мамою iхали, у Юсуфовiй кантарi, – i просила розповiсти про неi.

Ой, скiльки вiн знав казок про ту дiвчину, та все рiзнi…

…Затужив молодий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Мангу-хана…

– Чорнооку, – поправляють пiдпаски.

– Нi, синьооку, – чомусь опираеться Ахмет i дивиться на Мальву. – І бiльше не втiшали його квiти. Краса квiтiв дивуе, але якби-то вони мали синi очi, усмiшку, ласку – все те, що дае смертним на землi рай пророка…

– …Дочка Мангу-хана була гарною, як троянда.

Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але вiн усiм говорив, що Гюляш-ханим схожа на нього. Найрозумнiшi люди часто помиляються. І зустрiла Гюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, смiливого, як барс. Перемiнилася дiвчина червiнцем i впала до його нiг. Але пастух чесний був. Тому вiддав червiнця до ханськоi скарбницi. А вночi напав на хана балаклавський князь i забрав скарбницю…

– А далi, далi що?

– Ахме-е-ет!

Це отаман Юсуф.

А далi ночi i дивнi сни…

В Юсуфа Мальвi жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби i людей, вiн намагався триматися суворим, насправдi ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсiм iншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Вiн усмiхався, розповiдав усiлякi билицi i вперто називав ii гяуркою.