Мальви. Орда (збірник)

Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлуе, втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п’янкому полинi, хоч знала, що не оборониться, i народила йому двох соколят-синiв…

Ой сини, синочки!.. Чиi руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у постелi укривае? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiтi, чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?

Несхожi були, наче й не близнята.

Один – у Самiйла: чорнокудрий та темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав блакитнi, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя – пропав бiлявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi поралася i – не застала. Повз село проходили тодi цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в походi…

Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий – уже чотирнадцять рокiв мав – пропав у степу.

Цього татари в ясир забрали. Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а там донечка знайшлася, Соломiею назвали.

Та нею вже не змiг тiшитися Самiйло – козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою славу – бунчуки i прапори.

«Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеi козацькi через бунти втраченi нинi, – падали клинками на оголенi козацькi голови слова польного гетьмана Потоцького, – i на вiчнi часи вiдбираються, бо Рiч Посполита бажае мати козацтво в хлопiв повернене».

Переможець дае закони!

Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений, знiвечений, без бунчука.

– Сором нам далi жити на цiй землi, – сказав, запрiг воли i подався за Остряницею в чужу сторону – Слободу.

Рипiли вози, висла над Украiною прощальна пiсня, падала в холоднi тумани, тяглися валкою сiмсот сiмей козацьких iзгоiв до Бiлгорода присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своiх хоромах.

Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день у пасiцi, i не знала Марiя, що думае колишнiй полковник, а чи й думае? Вiн так i не рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла.