Орда

Чечеля вже вбивали сiдницею на загострену палю, та навiть не застогнав мученик, i тiльки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людськi голови, Чечель заволав, корчачись у муках:

– Люди, схаменiться, вас багато, не стiйте стадом, убийте прокураторiв, що з чужоi землi прийшли управляти вами!

Та нiхто не зрушився з мiсця, люд на очах ставав нiмою худобою; комендант Скорняков вiдправляв козакiв одного за одним на муки i смерть, нелюдськi зойки долинали з-над Есманi; цар змахував рукою, посiпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в потi чола: колесували, саджали на палi, вiдрубували ноги й голови на помостi, виривали нiздрi, i Єпiфанiй, дивлячись на те, згадував, що десь подiбне бачив i що тодi карався вiн страхом, а тепер страху вже не було – панували в душi тупий спокiй i покора.

Цар при цiй роботi не спускав ока з полковникiв, яких покликав на гетьманськi вибори, i три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсiм поникли, ледь до землi не припали, тiльки Павло Полуботок стояв рiвно, випнувши живота, i витримував царський погляд.

Цар вибирав iз них кандидатiв на гетьмана i вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж iще не ухвалив: хто з них перший прибiжить до корита?

Не йдуть? Тодi продовжуйте, кати, свое дiло, поки не зрушиться з мiсця хоч один! Цар пiдвiв руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто вiн, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?

– Управляй нами, пресвiтлий повелителю! – упав незнайомець на колiна перед Петром.

– Не хочемо мати своiх проводарiв – нi Мазепи, нi Войнаровського, нi Орлика, нi Гордiенка, а тiльки тебе, найсправедливiшого. Хай не карають нас своi, легший чужий канчук: жалю тодi нема i заздростi нема… Чим же вони лiпшi за нас? – Прохач пiдвiв голову вiд землi й квапнiше заговорив, нiби злякався, що цар переб’е його щиру сповiдь: – Я охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi. Я проведу твое вiйсько до гадючого гнiзда, що вже зрадило тебе, – колишнiй отаман Кость Гордiенко повiв сiм куренiв на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Вiддай менi Гордiенковi маетки!

Просвiтлiло царське обличчя, i вже Петро в думцi ухвалив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподiванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, вiн теж вклякнув i, назвавшись хорунжим Забiлою з Нiжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося пiсля мазепинця сотника Нетреби, – он йому тiльки-но вiдрубали голову на пласi.