Орда

Оборонцi гетьманськоi столицi, яку будь-яке вороже вiйсько могло б узяти хiба що багатоденною облогою, розбiгалися, не вiдаючи, що трапилося, бо ж про потаемний хiд знали тiльки генеральнi старшини, пiд команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зi столицi, щоб у мiстечку Горках над Десною з’еднатися зi шведським королем Карлом XII.

Судомний страх обезвладнив оборонцiв, якi ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурi, що стрiмко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а до столицi нiкого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, нiмiли руки, шаблi опускалися долу, орда вже ревiла моторошним ревiнням, те страшне ревiння, що оскверняло Бога i людей, морозило кров у жилах; москалi стрiляли з пiстолiв упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькi голови, удари падали на спини й потилицi – супротиву не було; жiнки вибiгали на мур i кидалися на вiрну смерть у Сейм; тi, що з дiтьми, ховалися в льохах; рiзуни зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кенiгсена, хоч той спливав кров’ю вiд сокирноi рани в грудях i конав у ременях, ординцi ревiли вже в Батуринi – там лизнули насурмонене небо першi язики пожеж, а на Гончарiвцi, в гетьманському дворi, закiнчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи i вуха, жiнок роздягали, шаблями вiдтинали перса, в животи пiки встромлювали, козакiв прив’язували до дощок i кидали з мурiв у глибокий Сейм.

Посеред майдану гетьманськоi садиби, на островi серед кривавого озера, мiж купами трупiв стояли призвiдцi батуринського шабашу.

Осторонь на перевернутому возi стояв фельдмаршал i сiятельний князь Олександр Данилович Меншиков – у соболинiй шубi й високiй боярськiй шапцi; пильно, проте спокiйно i впевнено, немов царськоi кухнi шеф-кухар за роботою пiдручних, стежив за масакрою: до мокроi роботи князь давно звик, у бiльшостi випадкiв вона йому вдавалася чи у вiдкритому бою, чи на розправi з безборонними – хто б на такi тонкощi звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довiрився Меншикову тодi, як Олексашка десять рокiв тому, натхненний особистим царським прикладом, власноручно зарубав сокирою бiльше сотнi стрiльцiв, що збунтувалися у Москвi, – i вже нi на мить не вiдпускав од себе.

Обiч тiсно в парi, наче аж тулилися один до одного зi страху, стояли гетьманський полковник i священик.