Орда

Вiсiм полкiв драгунii пiд командою генерала Бутурлiна кинув Петро на армiю Орлика, та здригнулися царськi воiни перед силою i ненавистю iзгоiв i вiдступили, а тодi рушили на вигнаних з рiдноi землi чотири козацькi загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординцiв, яким обiцяли ласку i нагороди, iз запопадливiстю мужiв, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлiн, з ненавистю батькiв, дiтей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, iз хоругвою православного Бога, що то уподобав собi московського царя i дарував йому лише перемоги, з розпаччю хлiборобiв, котрi цiле столiття, з року в рiк, марили вiльною хвилиною, щоб запопасти серпи i зжати засiяний хлiб, з вiдчаем проклятого неволею племенi, якому вже нiколи не всмiхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусить, i нiхто не хоче вмирати голодною смертю, – вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського i розбили сорокатисячну армiю гетьмана Орлика.

Повернувся Орлик до Карлополiса i спитав короля, де ж та турецька армiя, що мала доперти до кордонiв Польщi, де шведське вiйсько, що повинно було вийти з Померанii; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Францii зброю… «Ось де», – показав Орлик на козацький базар за наметами i бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущi вiрмени, купуючи в запорозьких лицарiв похiднi обладунки, щоб козацтво мало за що з’iсти таранi й випити оковитоi за колишнi перемоги.

Єпiфанiй дивився на торги: козаки продавали невiрним гармати й бунчуки за таляри; фальконети й пiрначi – за дукати; гакiвницi й литаври – за гривеники; пiстолi й сурми – за п’ятаки; шаблi й курiннi значки – за тригрошовики – i знову згадався Єпiфанiевi похорон Мазепи, коли-то вiн дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним свiтом, i думав про Овiдiя, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинiшньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже мiж життям Овiдiя i майбутнiм спiвцем, що не пам’ятатиме – бо не потрiбна буде йому та пам’ять – боротьби, пристрастей подвигiв i зрад забутого племенi, враженого страхом i покорою, – тож кому потрiбна його, Єпiфанiева, спокута, коли сам народ, за дрiбняки позбувшись своеi зброi й державних символiв, тiеi спокути не сподобиться…

Безнадiя й нехiть до життя огорнули Єпiфанiя на вид цих торгiв, галасу та прихвалювання товару.