Орда

Бузувiри вганяли сокири мiж дилиння, пiдважували iх, забивали клини, роблячи великi щiлини довкола у дзвiницi, просували туди дитячi голiвки аж по шийки, i коли зо два десятка дiток уже увiнчали жахливим вiнцем дзвiницю, кати дружно вибили клини – дитячi нiжки задригонiли у повiтрi, створивши коло смертi, i тодi вдоволено потер руки Меншиков: вiн не чекав вiд своiх пiдлеглих аж такоi вигадливостi.

Та отець Єпiфанiй i тепер не зрушився з мiсця: страх i кривда уже не напливали до душi – душа переповнилася.

Вiн покiрно опустив руки i думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землi». І, думаючи це, зрозумiв, що взяв на себе вiчне ярмо i тавро зрадника… «Але чому – зрадника? – боронився iще. – Я не кинувся до отвору потаемного ходу, бо хiба затулив би його? Я не спробував рятувати дiтей, бо все одно не врятував би i марно загинув. А жити комусь треба на землi… Бодай для того, щоб розповiсти людям».

Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади нi вiд кого: можновладцi жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це i не збожеволiв? Ти бачив це i стояв без руху? Ти бачив це i не кинувся на допомогу? То як пiсля цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»

Знав отець Єпiфанiй, що вiднинi замовкне навiки.

Батурин горiв. Горiли хати, палаци, церкви i людськi трупи. Липкий сморiд розносився зловiстям по свiту. Уцiлiв лише будинок страченого Мазепою генерального суддi Кочубея, в якому за плату колишньоi батьковоi зради залишилися живi й неушкодженi Кочубеiха з дочкою Мотрею.

За наказом царя Меншиков iх пощадив.

Сiятельний князь оглядав полонених i наказував – кого стратити на мiсцi, кого одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалiя, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа – полковника Андрiя Войнаровського. І це згiрчувало князеве вдоволення прожитим у битвi днем.

Полковник Нiс торкнувся долонею рамена отця Єпiфанiя, але той стояв каменем, очi його були склянi, немов у мертвого, вiн дивився неблимно на полковника, нiби побачив його вперше.

– Хто ти? – спитав.

– Як то – хто? Полковник Нiс…

– Не знаю тебе…

– Здурiв! – жахнувся полковник. Вiн штовхнув Єпiфанiя в спину й повiв його до будинку Кочубея, немов бранця.

Кочубеiха з дочкою Мотрею, жоною генерального суддi Чуйкевича, що подався з Мазепою за Десну, чекали судноi митi.