Мальви

Пiдемо по ньому, жiнко. Скорися словам Мураха-баби.

– Я стала вiльною сьогоднi! – рiзко вiдказала Марiя. – І не хочу йти знову в неволю – твою, твого шейха i твого Бога.

– Немае, дочко, вiльних людей на цiй землi, – дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. – Ти була рабинею в хазяiна i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка – бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусовоi роботи, нiхто не дасть заробiтку.

Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хлiба для своеi дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха i тодi…

– Нi! – скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв’як вагання, який тепер боляче завертiвся в серцi. – Нi, тiльки не це рабство!

– Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на нашiй волi.

– І купити треба його своiм сумлiнням?

– Сумлiння – теж рабство.

Вiльних людей немае, жiнко, – похитав головою дервiш i сказав майже пошепки: – Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, у неi життя тiльки починаеться. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Op-капу[26 - Op-капу – Перекоп, у перекладi з татарськоi – Дверi фортецi.] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Бористену до Гнилого моря[27 - Вiд Бористену до Гнилого моря – вiд Днiпра до Сиваша.] височать одна бiля одноi сiмнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханськоi грамоти.

– А з грамотою? – похапливо спитала Марiя.

– Їi може отримати тiльки мусульманин.

Дервiш повернувся до Марii спиною, зашепотiв слова молитви, тихо подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надii, з простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiгае попiд хребтом, зривае жовтi квiти, що пришпилилися голiвками до сухоi землi.

«Нi, нi! – промовила сама до себе вголос. – За це карае кожний Бог. За вiдступництво нiкого не минае кара… Але як ще тяжче може покарати мене мiй Бог? Я нинi вдруге втратила волю, – що страшнiше вiн зумiе придумати для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совiсть, коли загине моя дитина? Одне-едине вiконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетiти на волю, – грамота.