Мальви

Мусить промовчати i про те, що, крiм Перекопу, що загороджуе шлях невiрним, час нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi единовiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелiв[52 - Газелi – лiричнi вiршi.] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Інает-хана, вiн присягся «нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi» i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.

Мусить поки що мовчати калга Іслам-Гiрей.

Розлiгся по обидва боки причаеного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочуе степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не знае хлiба, а тiльки м’ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце своi стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а iхнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися ногаi.

Бо так записано в заповiтi Чингiсхана. Ногаевi байдуже, хто в Криму при владi, йому однаково, який володар i за що накаже воювати.

Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб – омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шануе давнi християнськi свята, як релiквii своеi власноi iсторii. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, чаiри[53 - Чаiри – полонини i поляни.] i жiнок.

Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своею батькiвщиною iншi краi.

Та варто кинути клич «за вiру», як монголи-ногаi i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, що нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм’я закону, що часто стае беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають воiнами, готовими робити все, що iм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiваеться. Пiсню тодi замiняе войовничий крик, вiльнодумство – слiпа покора, волелюбнiсть – поштивiсть i страх, доброту – жорстокiсть.

Крим молодий, у ньому нуртуе ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв свое минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення.