Мальви

Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…

Ібрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi.

Йому ще хотiлося похлоп’ячому скрикнути: «Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити», та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиiми руками, чиiм розумом? Радили слухатися великого вiзира, але Ібрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайноi валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам’ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кiлька днiв тому у дверях двiрцевоi тюрми.

– Накажи покликати Hyp Алi, – сказав. – Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про военнi витрати.

– Лiва рука, султане, не знае, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi.

Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великоi плати вимагають за кров. Про це добре знае дефтердар i я – великий вiзир.

Замбул, що стояв за портьерою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.

– Я слухаю тебе, султане.

Ібрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.

– Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? – запитав султан.

– Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, – у зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. І нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за султанську кров. Твоi воiни чекають на плату, султане, – закiнчив виклично яничар-ага.

Ібрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум.

Вiн знае, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може iх дати. Султана Мустафу вперше в iсторii Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив iм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали такоi ж, як i нинi, плати за кров – золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле.