Смерть Юди

– А то по всiй землi боги на землю сходять, так… До людей, до кого iм ще йти… Наш Перун сходить пломенем пiд час бурi, а в погодь Сварожем стае i по синьому небi бiлим конем день-денно галопуе, щоб перед вечiрньою денницею сховатися за травами, – а вранцi знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звiв до нього руки й молитву прошепотiв: – Хай не застане Бог сплячого орiяна, хай встигне вiн при сходi сонця шапку зняти…

Був господар вельми балакучий, господиня ж мовчки спозирала пришельцiв ласкавими очима; десь уже бачив такi очi Тома, а може – один лише погляд приязний; не мiг цього сказати, та добре йому стало на душi, й подумав вiн у цю мить, що залишиться тут надовго, навiть якщо Андрiй повернеться в Юдею: замало есть поблагословити чужий народ хрестом, треба його ще й пiзнати й переконатися, чи готовий вiн прийняти нову вiру.

Господар налив у ночви води й помив гостям ноги (так само перед Тайною вечерею вшанував нас Учитель, – подумав Андрiй i прийняв се за добрий знак: схожi звичаi сприятимуть впровадженню Христовоi вiри в цьому краю), потiм господиня подала на стiл мису з медом i просянi коржi, а господар невгавав, розповiдаючи гостям про Орiянський край – найкращий у свiтi i люблений богами.

…Хто хоч один раз побував у нашому раю мiж Россю й Ужем, той не покине його нiколи… Живе в наших гаях Полiсун, що на кожне ваше слово вiдгукнеться й заманить у глибину орiянськоi украiни, а там оточать його мавки-лiтавицi, красунi лiсовi, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, i кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Орiянi, дiтей своiх iй вiддасть, а сам перемiниться у зело, у твар земну; зацвiте калиною або тереном, березою, тополею, братком синьо-жовтим чи явором стане; зозулею закуе, чайкою закигиче, бусолом заклекоче або цвiркуном-домовиком засюрчить, – нiкому немае тут смертi, тут усе вiчно живе, вiчно оновлюеться, перемiнюеться, воскресае, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вiчним життям… А коли вам говорили, що ми сколоти, – не вiрте нетямущим: сколоти там, за гранiтним кряжем, що пролiг вiд витоку Раставицi аж до кам’яних порогiв на Данапрi; то чужi й дикi племена, якi не орють i не жнуть, а лише топчуться по землi й стратовують ii марно: самi достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, i мова в них iнша й боги не такi… Всiляко називають нас чужинцi.