Смерть Юди

Ісусовi привели ослицю, i я не мiг збагнути: насмiхаються з нього слiпцi чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, нiби вилитi статуi, в Кедронськiй долинi й бiля Золотоi брами храму; Ісус сiв верхи на ослицю, i розступився натовп перед ним – печальним пiлiгримом з обличчям янгола, улюбленцем наiвних простакiв i мудрецем, якого за розум зненавидiли гордовитi книжники.

Я вбирав у себе його образ i бачив, як ця людина вмить оголюеться перед тисячоокою публiкою у своiй природнiй простотi й водночас закриваеться перед усiм свiтом в шкаралупу недосяжного аристократизму.

Ісус пробирався верхи крiзь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачi, гримiли барабани; Ісус був розчулений i водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка чернi висмiяти й розтерзати його за те, що насмiлився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослi, а теж – i пiти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гiршого ворога, нiж натовп.

– Благословен, хто гряде в iм’я Господне, осанна во вишнiх! – ревiв натовп, а переляканi фарисеi благали Ісуса, щоб заборонив юрбi вiтати його, адже кожноi митi можуть вихопитися з Антонii легiонери, щоб посiкти народ, i камiння тодi заговорить… Я ще не мiг знати, що за кiлька днiв ця сама юрба буде домагатися в Пiлата кари для облудника, який всуе царем себе назвав, i не слiпцi будуть у цьому виннi, а вiн, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розумiючи того, що народ його приймае за ватажка земного i нiхто про Царство Небесне й не помислюе.

Думав я: якщо ти, Ісусе, i справдi Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якiй повiрив би народ… Благав його в душi: зiйди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся кровi, сам готовий був пiти з ним на битву, бо зрозумiв остаточно: спочатку воля, а потiм Царство Духа. Та не знав я ще тодi, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готовоi волi…

Ісус не звертав уваги на захопленi вигуки, заклики й благання: чим бiльше йому слави додавалося, чим вищий ставав його трiумф, тим бiльше вiн замикався в шкаралущу своеi таемницi – чужий i цьому свiтовi не належний.

Вiн в’iхав у навстiж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спицi срiбнi й ворота теж срiблом кованi.

Христос зупинив ослицю й ступив на землю.