Смерть Юди

– Варавва… Варавва! – заталанiв народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелi, безродний байстрюк, приречений на злодiйства й убивства, бо ж не просився вiн на свiт, а жити не мав за що i працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, нiби кликали: – Варавва, Варавва! – i добувався з iх тривожних вигукiв стогiн останньоi надii.

– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревiв Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогiв наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бiк легiонера, – i я його задушу в своiх любовних обiймах!

Бiля ворiт стояв на вартi з алебардою в руцi римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цiеi землi, вiн був упевнений у своiй силi i на крик голодранця не звертав уваги.

А голодранець знав лише одне: зжирае завойовник те, що вiн, Варавва, мiг би з’iсти, i нiякий месiя не порятуе вiд ворога, сам Варавва себе порятуе, – вiн кинувся на легiонера, мов звiр, звалив його на долiвку й кулачищем переламав горлянку.

Убивцю тут же схопили лiктори й повели, а народ почав розбiгатися, викрикуючи «Варавва, слава Вараввi!» – i вже не пробивався страх крiзь волання, а тiльки зловтiха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурнi, слухали баечки Месii про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не мiг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обiцяного Христом.

Я зрозумiв, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже вiн розпочав бучу в храмi, – i шепнув Юдi:

– Пiдкупи двох легiонерiв, хай вони виведуть його в безпечне мiсце.

Та Ісус сам пробрався крiзь натовп до Гетсиманського саду, а мiй задум про те, що треба заховати Христа вiд людей i закону, запав iншою мислею в темну голову Іш Карiота.

…У степу свiтало. Набухлi вiд роси шовковi китицi тирси обважнiло схилялися над чолом Томи, якого перед свiтанком сон здолав. Китицi м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, i йому було вiд цього невимовно втiшно.

Розплющив урештi очi: над ним стояла, схилившись, дiвчина у широкiй ллянiй сорочцi, пiдперезанiй барвистою крайкою, й вiночку з польових квiтiв, а русяве довге волосся перетягнула на чолi золота дiядема; може, це прийшла до нього орiянська богиня – Тома не знав, та обличчя ii було знайоме, воно всюди йому ввижалося, i вiн збагнув нарештi, що за ним ходить образ жiнки, намальованоi рукою Луки.

– Ти Марiя? – прошепотiв Тома, виборсуючись iз сну.

– Нi, я Лада, – вiдказала дiвчина.