Смерть Юди

Позначае свое наiвне бачення свiту потiшними iдолами единого вседержителя Рода i, пiдростаючи у безтурботностi на землi, медом i молоком текучiй, не знае й досi, що свiт малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крiм нього зайшлий кочiвник: в овечу шкуру одягаеться, на торги приходить, вiрування орiянськi визнае й мирно та ласкаво забирае в господарiв землю, хлiб та жiнок, а орiяни спiвають собi й хороводи водять в раю i не бачать пiдступних сарматiв, що рушили з Уралу на слов’янськi землi… Плавае у пiднебессi мрево Орiянського краю, й розкошуе на ньому добрий i одурманений земним добром народ – чей протверезiе вiн вiд мученицькоi смертi нашого Бога, який ще раз умре за них в орiянських переказах, виведе дiтей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – i стане Богом iхнiм…

З тростини зроблено перо, й чорнило iз содомського яблука настоюеться в череп’янiй посудинi, розгорнутий сувiй папiрусу слiпить очi, мертвою бiлизною докоряючи Томi за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвiн у повiтрi, нiби хтось струже метал, – то пустеля дае про себе знати: не мертва вона, своiм життям живе, i лише треба навчитися розумiти ii мову, – пiзнай спочатку те, що перед твоiми очима, i вiдкриеться тобi приховане… Я мушу пiзнати рiдну пустелю – хто в нiй пануе, за якими i чиiми законами живе.

Пiзнавати – не новина для мене: тяжкi сумнiви завше точили мiй мозок, до малоi iстини я добирався, як до великого вiдкриття, тому маю право сказати, що все пiзнане мною е моею iстиною – чому ж тодi жоден iще рядок не лiг на папiрус, щоб засвiдчити мое пiзнання свiту – той мiй початок, з якого я почну шукати кiнця?

Пустельне таланiння гусло й голоснiшало, повiтря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сiллю, таланiння забивало кожну клiтину мозку, наростало до такоi напруги, що повинен був статися вибух – i витече з черепа мозок або ляже на папiр перший рядок.

Та стихло раптом у пустелi, й перед печерою згорнута калачиком змiя пiдвела плескату голову: червоний роздвоений язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащi, мов полум’я, i прошипiла змiя ехидно:

– Блажен той лев, якого з’iсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловiк, якого з’iсть лев, бо i в цьому випадку лев стане чоловiком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!

– Я знаю, гадино, хто еси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горi Дук, бажаючи знеславити Вiчного.