Манускрипт з вулиці Руської

Тiльки на крок – бiльше не можна, вони все одно пiдiйдуть, бо iм наказано опiкуватися схизматом Зиновiем, який за час навчання в колегii повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новiцiевi ще марилися заолеськi поля i Вороняцький кряж, i тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокiй ярузi, з якоi видно тiльки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб вiн про це забув. Щоб почав iснувати спочатку, так – наче дотепер не мав нi батька, нi матерi, анi дитинства, анi рожевого дикого коня, що пасся i вигулював, вiдколи пам’ятае, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зиновiя, а вiн дивився поверх червоних мiських дахiв i не бачив, що чинилося на Ринку, а тiльки дикого коня, котрий зi сходом сонця появляеться, мов видиво, на вершку гори i гасае, i рве копитами землю, i бавиться весь день на волi, аж поки не зчервонiе сонячний круг i в нього кане рожевий силует.

Зиновiй дивився поверх дахiв i враз побачив… Сутiнки впали на гаварецьку полонину, а на нiй стали гуртом конi – сiрi конi збилися над коритом чи васагом, повним якогось iдла.

Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидiв на бiлому конi, стягнувши поводами його голову аж до колiн, у бiлого коня скапувала жовта пiна на землю, загнузданий, та ще не впокорений бiлий кiнь не хотiв iсти – невже це той самий? – а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихi полонинськi трави i було просторо й вiльно, а на жодному бидловi – нi шлеi, нi уздечки. І сходили з горбiв до табуна поодинокi сiрi конi, хоч iх не пiдганяв нiхто, хоча стелилися довкола соковитi трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, i зненацька рожевий кiнь, той самий рожевий кiнь з дитинства, струнконогий, грацiозний, вискочив на пагiр i, минаючи табун, стрiлою помчав на захiд сонця, сонячний кiнь гордовито пролетiв бiля корита, вiн був вiльний i мчав до волi, втiм – так спокiйно, що й не здригнулася голова, – чорний, без обличчя пастух скинув рукою, i тоненька змiйка аркана свиснула швидше шаленого бiгу рожевого коня; заiржав вiльний кiнь, здибився на заднi ноги, присiв крупом до землi, рвонувся з мiсця й розпучливо закричав, не вiдаючи, що трапилося, вiн не чув нi свисту аркана, анi поворозки на шиi, та мусив чомусь стояти на мiсцi, а пастух спокiйно тримав кiнець аркана у своiй руцi i спокiйно жерло бидло з корита.

– Пустiть рожевого коня! – скрикнув Зиновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти.