Манускрипт з вулиці Руської

Мешкаю на Руськiй у нарiжному будинку, вiкна з моiх двох кiмнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворi в мене – свiй пiдвал. Коли магiстрат дозволив русинам торгувати вином i горiлкою, я вiдкрив у тому пiдвалi невеличку пив’ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували менi помешкання й пiдвал аж 1273 золотих, до того ж 135 – рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син i жiнку маю (вона, правда, допомагае торгувати в корчмi, проте витрачаю на неi щоденно не менше шести грошiв), крiм того, сплачую податки – чопове i шос, то можете самi тепер зрозумiти, що працювати менi доводиться бiльше, нiж коневi.

І все одно дякую Боговi, що допомiг менi вирватися з того страшного передмiстя. Тут хоч i тiсно – Руська вулиця в тринадцять лiктiв завширшки, – та вiдколи я отримав мiське право (за мiщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе бiльш-менш людиною. Ну а там… Мешкав я бiля Песячого ринку навпроти Гончарськоi вежi, i життя мое було собаче. До цеху тебе, немiщанина, а ще й русина, не приймуть нiзащо, партачевi не можна будь-коли продавати свiй товар, йти до панського фiльварку – то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до дорiг першими женуть передмiщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руськiй кiмнатку з сiньми (за сорок золотих рiчно!), а потiм пiшло легше. Я чоловiк такий, що жодноi роботи не гиджуся – спочатку смiття з дворiв вивозив, а коли припас кiлька сотень золотих, то вдалося iх позичити пiд процент.

Спершу за вигоду брав вiд сотнi по п’ятнадцять грошiв на тиждень, а тепер – i до золотого. Як у кого. Панночки – тi нiколи не торгуються, коли iм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибiлювати селянам на Пасiку i перепродував – мав з аршина по вiсiмдесят грошiв прибутку. Ну, то змiг нарештi купити собi чверть кам’яницi й пiдвал. А тепер зовсiм стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею вiддае. Я дав на друкарню пановi Юрiевi Рогатинцевi один золотий i два грошi, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить менi братство по 120 золотих на рiк – грошi неабиякi.

…Менi, Юрiевi Рогатинцевi, було тодi двадцять п’ять лiт. Першого дня Рiздва у старiй, ще перед пожежею, Успенськiй церквi трапилося таке, чого дотодi не знало наше старе мiсто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик – вчорашнiй дяк – i почав проповiдь.