Манускрипт з вулиці Руської

А тепер уже й не рада: водно зупиняеться народ бiля ii вiкна, галайкае, уже б ти краще над моiми дверима клеiв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгуе, маетки скуповуе, з патрицiями в карти грае, а русинiв називае братами, дав, кажеш, сто золотих?

– А так! Вiн вiддав Збоiвськ пiд проценти i обiцяе той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвiницю на мiсцi Давидовоi побудувати…

– Обiцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очi, довго в думцi щось пiдраховував i враз голосно зареготав: – Вiддай менi, Антоху, один грош, бо я пожертвував бiльше, нiж Корнякт!

Звiсно, вiн пожартував, того гроша не вiдiбрав, а менi вже було й байдуже – тепер пiдраховував я i коли дорахувався (Мацькове майно можна оцiнити хай на двi тисячi золотих, i його два грошi – це бiльше, нiж сто золотих Корняктових?! То скiльки тодi грошей у Корнякта?) – i коли дорахувався, то аж пiт мене облив.

– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливiсть?

– До справедливостi свiту, – вiдказав Мацько (гей, та вiн-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собi грошi.

– Грошi… грошi… – прошепотiв я, схопившись за голову, i скупий Мацько поспiвчував – присiв бiля мене.

– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто iх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – пiдвiв я голову.

– А те, що цiлого золотого дам, якщо пообiцяеш замовити слово перед твоiм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене.

– Давай золотого, – скажу Юрiевi.

– Я, Антоху, надто розбагатiти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, пiдсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Нi райцею, нi лавником нiколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна i… i перейти на латинство…

Я аж пiдскочив: цi його слова прозвучали так невинно – ось пiди, вiзьми, зроби… Мацько хитро дивився менi в очi, i я зрозумiв, що вiн пробуе в кума розуму.

– Ти, Мацьку, зi мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав вiру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стiльки грошей вiзьмеш?

– А в чорта! – зареготав Мацько.

– Знаеш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав смiятися, – iди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’iсти й випити.

…Це було нiби увi снi, але присягаюся усiм святим – то вiдбувалося насправдi.