Манускрипт з вулиці Руської

Я все ще думав, що це якийсь збожеволiлий шляхтич, але панок висунув з-пiд стола ногу, пiдтягнув холошу i справжньою козлячою ратицею постукав мене в колiно. Потiм пiдняв капелюха – я побачив роги! – i швидко, певно, щоб не помiтив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мiй одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди i всюди мене знайти. До речi, в тебе псуття вже почалося, – вiн тицьнув пальцем, на якому я побачив замiсть нiгтя пташиний кiготь, у мiй прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тодi до мене повернувся дар мови, i я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та нi… Нi… – прошепотiв я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати нашi книги.

Роздiл третiй

Проказа[13 - Через те, що Манускрипт втрачений i в хронологiчному викладi подiй iнодi з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до лiтературних та iсторичних джерел. – Прим. автора.]

Єзуiти дуже чорнi й дуже войовничi ченцi, якi оживляють вiру, що гине.

    П. Гольбох

Тривожного лiта 1588 року, коли бернардини i францисканцi пророкували кiнець свiту в зв’язку з тим, що Ягеллонська династiя вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирiчного шведського королевича Зигмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправдi жахлива подiя, яка певною мiрою пiдтверджувала вiщування монахiв.

Молодий лiкар i аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцiею нiмецькоi кровi, що позначилася блiдавiстю на обличчi й крутим характером, – виявив у одного мiщанина страшну хворобу, якоi у Львовi ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсiм недавно. Та ранiше нiхто й не мiг його знати. Син збанкрутiлого купця, круглий сирота, вiн десять рокiв тому залишився у винайнятiй зубожiлим батьком кiмнатцi – сам-один. З вiкна тiсного помешкання, що загубилося у темному лабiринтi халабуд за пишним мiським фасадом, видно було тiльки брудну яму двору, куди стiкали нечистоти з Ринку, а смiттярi завозили ярмарковий послiд; по тому смiттi нипали худi зарослi чоловiки, шукаючи недоiдкiв; а з вiкон навпроти виглядали блiдi личка дiтей, якi нагадували Ганушевi пагiнцi, що скiльчилися у пiдвалi, цей лабiринт повнився виснаженими молодими жiнками, якi не мали що добути iз пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрi вмирали тихо, покiрно i без ремства.