Манускрипт з вулиці Руської

Антоховi не раз кортить докопатися причин тiеi нехотi, протесту, бо ж не поклонiння перед епископом (навiщо йому здався той Балабан?) i не те, що скарбником не став (виберуть на другiй елекцii, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсiм щось iнше наштовхуе Блазiя проти Рогатинця. Якийсь вiн – нiби пророк. Хоч би до корчми пiшов, хоч би за дiвицею оглянувся… Усiх, хто коло нього, сковуе своею волею i метою, яку бачить вiн один. Ну, хай буде школа, навiть – академiя. Чи ж то перша на свiтi? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужiв у магiстратi – хiба тодi податки зменшаться? Був би Рогатинець мудрiший – з братськоi каси жили б, ще й як! Та нi – волi духу прагне.

. А хiба не вiдпочивае душа, коли поiси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловiком порозмовляеш? А сам – ну, хто вiн такий сам? Сiдляр. Звичайнiсiнький тобi репаний ремiсник. Нi краплi шляхетськоi кровi. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б i не жаль слухатися. А коли говорить… Та хiба Антох не вмiе говорити? Скаже деколи й мудрiше, i пролiтають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець – в очi дивляться, на шибеницю готовi йти. .

Здавалось би – чого вже бiльше потрiбно? Вiддав Корнякт – то шляхтич справедливий! – у фундуш на дзвiницю, аби лише вона називалась його iм’ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Роздiли трохи мiж нас, ми ж бiднi». А вiн тiльки глянув i таке вiдказав, що пiсля того ти вже не ти, а шмата:

– Одного разу, Антоху, злодii костел обкрадали.

Один залiз iз заболоченими чоботами на вiвтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». – «То нiчого, мiй синку, – вiдповiв перший. – Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».

Муляри зводять шкiльний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеi, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вченi мужi, i тодi до Блазiя буде ще менше поштивостi. Боже, Боже, а якi почестi й висоти даруеш ти деяким людям!

І тут Антоховi згадався чорт… Вiн жахнувся в душi, що донинi не забув його, адже справжнiй християнин давно повинен вiдхреститися вiд таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився.

А тодi побачив ангела.

З бездонноi синяви лiтнього неба падав голуб просто на шпиль Домiнiканського костелу i коли тихо сiв на хрест, вмiстившись саме посерединi сонячного круга, Блазiй побачив, що в голуба золотоволоса дiвоча голiвка.