Злодії та Апостоли

«А хiба не чули, що Шумеi iз Зеленоi, яких прозивають Злодiями, донинi смертельно ворогують iз явiрницькими Шумеями, що прозванi Апостолами?»

«Нiколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дiвчина миттю вiдвела вiд хлопця очi й прошепотiла, затинаючись:

«І я… i я про таке не чула…»

«Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самi Шумеями есьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втiм, що менi до того?»

«Та нi, ми iншi, вуйку… А не знаемо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо.

Ми у Львовi – вчимося…» – нiби виправдовувався перед ватагом Данило.

«Хiба що так, – згiдливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потiм на Оленку. – А може, ви й не звiдти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Тi роди здавна ворогують, i на Івана Купала на нашiй горi деколи й крiвця ллеться. Бартками б’ються… То, певне, Божий палець – що вдарила нинi плова. Хоча вони, тi ворiженьки, такi закукурiченi, а ще як вип’ють – то й у шаргу можуть прийти зводити порахунки…»

Ватаг змовк i бiльше й словом не обiзвався.

Данило теж мовчав, хоч мав намiр розпитати старого щось про демонологiю. Не розпитував. А Оленка зовсiм не пiдводила голови, й Данило вiдчув, як мiж ними пролягло незрозумiле вiдчуження. Проте нi вiн, нi вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало вiд того, що обое могли стати нинi свiдками бiйки ворожих родiв?

До кулешi з бриндзою нiхто з них не торкнувся.

Врештi ватаг пiдвiвся i владно мовив до жiнок, пастухiв та молодят:

«Пора вже в стебло!»

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кiмнату, лежали покотом пастухи й пастушки i вже спали; прийшлi жiнки вiдшукували вiльнi мiсця, втискалися помiж сплячих i тихо засинали; ватаг показав мандрiвникам на край прiчi, де в тiснотi могли лежати тiльки двое, й кинув iм лiжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який вiдразу влiгся бiля пастуха, що розпачливо хропiв; вiн повернув його на бiк, притиснувся до нього спиною й, вiдхиливши рiг пропахлого потом покривала, кивнув Оленцi рукою, щоб лягала.

Вона ще довго тупцювала на мiсцi, та врештi пiрнула пiд лiжник, немов у холодну ополонку. Обое лежали обличчям до обличчя, дiвчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це ii заспокоювало, а надворi вже стемнiло, й два маленькi вiконця зажеврiли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого мiсяця, немов очi зачаеноi вовчицi.