Злодії та Апостоли

Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному свiтлi нiхто не побачив iх, накритих одним лiжником; вони поправляли на собi одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли iхнi очi зустрiчалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цiлувала, що вони заснули в солодкому поцiлунку, i яку надiю вiн може мати пiсля цього – й чим упертiше про це запитував, тим густiше заволочувались ii очi памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобi наснилося, парубче».

А коли нi, наполягав вiн, то що то було: забава чи любов?; то був тiльки сон, вiдпекувалась дiвчина, забудь про це; а як менi далi бути – влюбленому?; як хочеш, менi таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом iти, немов справдi посватаним, ми ж випадково зустрiлися й зараз розiйдемося назавше; я пiду з тобою; хiба я бороню, тiльки затям, що все те наснилося тобi…

Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дiвчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я ii образив?

По черзi зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу бiля ватри одежу, з’iли по дрiбцi вчорашньоi кулешi з бриндзою й вийшли на полонину.

Вiвчарi вже погнали товар на пашу, бовгарi випускали корiв зi стаень, вiвчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, якi вiдбилися вiд стада, й стояв бiля стаi ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хiд.

«Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обiзвався до нього Данило. – Як спали?»

«Миром!»

«Дякуемо вам за нiчлiг».

«Нема за що, – пiдкрутив вуса ватаг. – А дивiться-но, яка погода!»

«Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?»

«Та чом би й нi!»

«Я хотiв би дещо розпитати про нечисту силу…»

«Та я мiг би розповiсти не одне… Але, як по правдi, то нечистоi сили в горах нема.

Таж подивися лишень на це небо!» – ватаг звiв угору руки.

На вершину Попа Івана вело кiлька стежок: Оленка подалася найпологiшою, за нею пiшов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови мiж ними бiльше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до бiса, трапилося, звiдки взявся в неi той холод: чи то iз сорому за нiчний поцiлунок, якого, може, й не було?

А коли пiдходили до вершини гори, й на безверхому мурi колишньоi обсерваторii вирiзнилася кладка з чорних валунiв, Данило згадав розповiдь ватага про щорiчнi тутешнi сутички ворожих родiв з Явiрника й Зеленоi, й подумав при цьому, що не знае Оленчиного прiзвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитуе…

Вони увiйшли одне за одним на загороджений муром плац.