Злодії та Апостоли

 – Чи не захотiлося тобi й самому пiти чужi комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуеш? А то ж брехня, що тi розбишаки бiдним помагали, жебрак тому й жебракуе, що не хоче робити й лишень за чужим умiе пазити… А то звiдки пiшла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришкiв! Й такi, як Довбуш, твого прадiда вбили тiльки за те, що той газдою був!»

Дiд лютував i потрясав кулаком до неба, а потiм стишився й, примруживши очi, спитав пiдступно в малого:

«Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобi нашептала?»

О, Данило бiльше нiколи не запитае про це в дiда, бо книжки книжками, а мамi добре дiсталось би, якби вiн признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тiльки дiда нема в хатi, все наспiвувала: «Ой попiд гай зелененький ходить Довбуш молоденький», а в тiй пiснi – про славне побратимство, про зрадливу Дзвiнку та про ясний топiр ватажка, за який угорський король готовий був пiв царства вiддати…

Змовк хлопець, а дiд сердиться, i бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулi, до малого опришка, й вiн стрiмголов утiкае з пасiки…

І ще одна згадка скалкою увiп’ялася в мозок Данила, який сидiв на приступцi автобуса, терпеливо чекаючи надвечiр’я… Вмирае дiд Пилип, бо час його закiнчився, тата вже давно немае – вбило дерево в бутинi, а Данилко, Федора й Марiя стоять у дiда в узголiв’i, й неня слiзно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – i не зможе: де вiн тi грошi, за мед вторгованi, заховав, он росте хлопець, i в школу до мiста треба буде його послати, бо що без науки нинi варта людина? А дiд вороже дивиться на невiстку й вихриплюе таке, чого нiяк не може збагнути Данилко:

«Ти роботяща була в мене, але гадаеш, я не знаю, звiдки ти взялася в Джемигiв?.

. То кров опришкiвська волае з тебе: хочеш роздати мiй набуток голодранцям… А не дам, не дам!»

Дiд сконав, i нiхто й досi не вiдае, де захованi тi його нiкому вже не потрiбнi папiрцi… Й засолоджуе Данилову гiркоту iнший спогад – про заховану в коморi бочiвку меду, якого хлопчик уволю наiвся, аж пупом текло, пiсля дiдовоi смертi…

Нарештi прийшов водiй, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабiни.

Сидячи в задумi на приступцi автобуса, хлопець i не помiтив, що пасажирiв уже набралося чимало, вiн пiдвiвся, зайшов до салону й зайняв крiсло, на якому вчора сидiла Оленка.