Злодії та Апостоли

Вони не обнiмаються, в горах не годиться виставляти напоказ родиннi почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовицi вчений син приiхав, i дивуеться i заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвiртка замикае граждову фортецю, аж тодi Федора припадае синовi до грудей i говорить крiзь сльози:

«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попi Іванi, казали нинi коло церкви, побилися зеленчуки з явiрниками, та так, що одного привели…»

Уздрiв Данило в очах мами тугий смуток, змiшаний зi страхом, i в тому, як вона пригорталася до нього, вiдчув ii розтривоженiсть – що б це мало означати, чого вона боiться?

«Ходи, повечеряеш», – сказала мати й пiшла попереду Данила до свiтлицi.

Данило сiв за стiл навпроти вiкна й дивився, як кружало сонця поволi зсувалося вниз по шибцi, аж поки не кануло за Магуру. Федора принесла з кухнi пiдiгрiту пiдпалку й поставила на стiл пляшку сливовицi.

«Пий, сину, скiльки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нинi в нашому селi… А тi зганьбилися при такому святi.

Даниловi згадалася червона пляма на снiгу пiд стiною обсерваторii i зломаний держак вiд бартки, який чомусь пiдняла Оленка iз землi й пiшла з ним. А ще пригадав розповiдь ватага…

«То кого побили? – спитав у мами, геть спiснiлоi, зморщеноi, без слiду колишньоi вроди на обличчi, а ще ж пам’ятае син, якою гарною була вона за його дитинства.

«Таж Михалка Джемигу, котрий…»

«Але ж менi вiдомо, що Шумеi з Шумеями б’ються – Злодii з Апостолами. До чого тут Джемига?»

«Нiчого ти не знаеш, сину… Та й навiщо воно тобi? Колись грiх Злодiiв Джемиги покрили й за це ненавидять iх. Той грiх i на менi…»

«Не можу втямити, мамо, чому на вас мае падати тiнь чиеiсь провини?» – проказав Данило й затнувся на словi, згадавши докiр, що його дiд Пилип кинув Федорi перед смертю, не признаючись, де сховав грошi.

«Нiхто не винен, нiхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пiзьма жие… Але ти iж, iж, сину, напевне, добре зголоднiв, поки вибрався з тих чорногорських тарапатiв… Та й нащо тобi те все знати?»

«Ви щось недоговорюете, мамо, щось приховуете вiд мене…»

«Не треба того тобi, кажу ще раз. Чей не вiзьмеш бартку в руки й не пiдеш на Попа Івана на той рiк… Ти вчений, в тебе iнше життя».