Злодії та Апостоли

 – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповiй граждi газдуе, вона тобi докладнiше розповiсть про ту свою злодiйську правду… Ну йди собi, йди!»

Й коли Оленка ступила за порiг, полетiла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалiчив, хату спалю!»

Роздiл шостий

Лук’ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокi карпатськi недеi, вельми показним чоловiком, якому б годилося не на Тарницькому гребенi мiж Бiлим Черемошем i його притокою Пробоiщем осiсти своiм житлом i маленьке село Бiлу Рiчку увiнчати палацовим будинком, зовсiм не схожим на довколишнi хижi, що розсипалися в понизов’i на рiчкових побережжях, а вибудувати цю свiтлу будiвлю принаймнi над Солотвинською Бистрицею, звiдки рукою подати до станiславiвських iнститутiв, музеiв, бiблiотек, театру, без яких Вишиванюк обiйтися не мiг, а що не мiг вiн теж обiйтися i без Бiлоi Рiчки, то начинив свiй дiм книгами, картинами львiвських та станiславiвських художникiв, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив iнкрустованими тарелями, рiзьбленими касетками i трiйчастими свiчниками роботи соколiвських та яворiвських майстрiв, прерiзними сувенiрами, а ще колекцiями гуцульських люльок i топiрцiв.

Вiрна Лук’янова дружина Марiя, яка не дорiвнювала чоловiковi освiтою, заповнила всi кiмнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьерами з космацькими й брусторськими узорами – i все те в палацi Вишиванюкiв пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли тi всi кiмнати встигала прибирати господиня – не вгадаеш: навiть найзануднiший чистоплюй не мiг би тут знайти нiде й порошинки.

Не мав Лук’ян Васильович нiякого стосунку нi до Апостолiв, нi до Злодiiв – ставився вiн до розмиру мiж шумеiвськими родами по-фiлософськи скептично, мовляв, у просвiчений час не повиннi мати мiсце старi забобони й задавненi порахунки – нинiшний люд, на непохитне переконання вчителя, потребуе передовсiм освiти, бо тiльки наука i знання можуть задекларувати свiтовi, що на кожному клаптику украiнськоi землi – в багатолюдних мiстах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя.

А тому давно пора – бодай у думках – помiняти опришкiвськi келепи й партизанськi шмайсери на книги й пера – чей тiльки за допомогою освiти i натужноi працi на землi може народ вибратися з трясовини принижень i негацii на рiвень поваги й пошанiвку серед сильнiших сусiдiв.