Журавлиний крик

Коли кожен мiй воiн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пiзнавати, тодi не буде кому виконувати наказiв, якi завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечi в едину цiль?

– Ти мислиш, як полководець, – вiдповiв Сковорода. – А чи ти усвiдомив ту мету? Коли так, то вже стоiш на порозi до самопiзнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тiльки твоею, щоб зрячi, а не слiпi за неi йшли на смерть.

– Думки твоi густi й поживнi, як мед, фiлософе, – промовив кошовий. – Та я ще не бачу такоi громади, яка сама б дiйшла до свого вдосконалення.

Мусить бути примус. Примус, що дае силу тримати зброю.

– Так, мусить бути примус, та насамперед внутрiшнiй, що дав би силу встояти людинi, коли вона залишиться без зброi. Бо що ж станеться тодi, отамане, коли шабля у нерiвнiй боротьбi зламаеться?

– Поляжемо…

– Поляжуть не всi – найхоробрiшi. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброi, а до думки його не привчили? Загине вiн. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожноi митi, щодня день розум свiй будити – вiн же безмежний.

Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподiбниться вiн кременевi, в якому затаiвся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом – i воскресне вогонь у себе вдома, i не треба буде ходити за ним по сусiдах – просити i кланятися.

Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблунi й дивився в небо, що горiло останнiми вiдблисками сонця. Напливало надвечiр'я. Спiймав на собi погляд Павла.

– До Петербурга хочеш? – спитав.

 – Що ж, Петербург не каторга. В цьому городi багато людей зi свiтлими умами. Та е у ньому заслання духовне – двiр. Там треба остерiгатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вiтання на торгах i першi мiсця на бенкетах. Там треба уподiбнитися пальмi: чим мiцнiше стискае ii камiнь, тим швидше й стрiмкiше здiймаеться вона догори.

– Тодi вона може зламатися вiд дужого вiтру, – вiдказав Павло.

– Пальма сягае кроною до неба, а корiнням до води. Небо – мудрiсть, а вода – живиця рiдного люду.

Пiзнай добре свiй народ, а в народi себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин – знайди свое мiсце. Бо на своему мiсцi все чисте, красне i не пiдроблене. Деревина мiцна на своему грунтi.

Мовчали потiм. Кожен думав про свое. Кулябка, певно, марудив душу думками про синiв, яких вiн уже не спроможний вiддати на науку доброму вчителевi. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланiя, якiй служниця полковника сповiстила про приiзд зацного гостя.