Журавлиний крик

Рiзьбив рiзець овал лиця й нiжнi впадини на щоках, i закрiй усмiшки на губах, i тихий погляд очей, спокiйних i впевнених, виплiтав товсту косу, перекинуту на груди, – вирiзьблював на чорному iконостасi рельеф дiвчини, яку наздогнав того самого дня бiля руiн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втiкала вiд захомученого дня у вiльну нiч.

Павло сходив iз висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височинi, i кликали, i кликали: «Геть звiдси!», а ноги вже торкнулися твердого грунту, а очi вже спiймали мить краси – i був то рiдний грунт i рiдна краса.

Вiн ще тодi не знав, що наступить новий день – примчить знову сивий кiнь зеленою долиною i знов, як нинi, зупиниться бiля нього, а вiн вставить ногу в стремено i вже нiколи не вивiльниться, i прив'яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковiчна й приспана нинi туга i потреба, обов'язок i бажання, i що кожна дорога вiднинi завжди пролягатиме через цей шмат землi.

Вiн ще не знав. Але бачив перед собою дiвчину, що назвалася Уляною, i розумiв, що не тiльки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, i не тiльки дiвоча зваба погнали його сьогоднi шукати Уляну.

Вiн в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власноi сутностi, частка, ймення якоi не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, вiдчував завжди, а що не вмiв заповнити ii знаннями, то клубились у нiй скепсис, байдужiсть до рiдноi землi й невiра в тих людей, що вiддали його свiтовi.

Павло ще не встиг заговорити до неi, а вже мав вiру, що на кожне його слово вона вiдгукнеться, як перемовляються струни на бандурi, вiн ще не вiдав, що таке кохання, не скуштував i присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав iще, чия дочка Уляна i чи не вiддала кому дiвочих рушникiв, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено-перемовлено:

– Я одружуся з тобою, Уляно.

– Вийду за тебе, Павле.

Уляна теж не могла знати його помислiв, та готова була дiлити з ним усе, що трапиться у життi, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвiту, i для зерна, i для домовини.

Чинбарiвна Уляна рушникiв нiкому не давала: вiрила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд вiд небес на землю й побачить там людей, якi знають його, i цiнують, i плекають, i надiються. А серед них уздрить ii – народжену для нього, викохану для нього, щедро вiдвiновану вродою i добром, як вiн – розумом.