Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Та скажiть, ради Бога, що сталося?

– Ах, я забув, що ви нiчого не знаете! У Львовi… нiмцi.

Вiра заперечливо мотнула головою, зляканi очi вп’ялися в зiм’яте Казьове обличчя.

– Не може бути…

– Саме так, – зiтхнув Казьо. – Вiдступають нашi…

В пам’ятi Вiри спливли гомiнкi збори та мiтинги, пiснi, що iх спiвали тi, яких вона весь час сторонилася.

Жаль, гiркота, розчарування i глуха злiсть нахлинули до ii свiдомостi.

– Яке нинi?

– Перше липня…

– За тиждень… А за мiсяць всю Украiну стопчуть.

– То ще не знати, дiвчино. Зненацька напали. Не виповiдав вiйни Гiтлер. Ну, але про полiтику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаете, можете iхати додому. А хочете, то живiть i в нас. Малого жiнка ще позавчора одвезла на село до своiх. Мiсце е.

– Я Мирона мушу бачити!

– Мус мае два кiнцi. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смiйте нiде згадувати цi прiзвища. Їх не було.

Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дiвчину душать сльози, як вона ковтае iх, а здавлене ридання потрясае всiм ii тiлом.

– Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Вiру по гладенькому чорному волоссi. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрiнетесь. Я вiрю в це. А зараз вам треба спокою. Заснiть, якщо можете. Я приготую вам чаю.

Казьо поспiшив на кухню. За кiлька хвилин принiс чай i шматок хлiба з маслом.

– Масло ще довоенне, – гiрко пожартував. – У нас е невеликий запас.

Але Вiра не хотiла iсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотiла бадьоро усмiхнутися, та очi зайшли туманною мережкою.

Дiвчина знову заснула.

VI

Офiцiйне проголошення самостiйноi Украiни вiдбулося в будинку товариства «Днiстер» при свiчках.

Саме в той час, коли новоявлений прем’ер-мiнiстр Ярослав Стецько зачитував вiдозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударнi гiтлерiвськi полки. Слiдом за ними поспiшав генерал-майор полiцii Карл Ляш, якого Гiтлер благословив на львiвський престол.

Але сьогоднi влада була в руках Стецька-Карбовича, i вiн квапився скористатися з неi.

Блимало, хиталося полум’я свiчок, гойдались тiнi на стiнах, урочисто дзвенiв голос прем’ера, в гробовому мовчаннi стояли мiнiстри, i весь цей спектакль нагадував панахиду.

Професор Бендас свято повiрив, що вiн буде мiнiстром освiти в урядi Стецька. Годi було й не повiрити. Ще вранцi останнього червневого дня до нього на квартиру прибiг кур’ер з «Днiстра» i вручив листа вiд прем’ера.