Жарінь. Зупинись, подорожній!

Шинкарук помiтив на вилозi Богдановоi блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив ii.

– Викинь це геть, – сказав i простягнув руку до грудей хлопця.

– Нi, нi! – вiдступив Богдан. – Нi, не вiдбирай i цього. Ти нi в що нiколи не вiрив, i тобi добре. А я не можу так…

Хлопець повернувся й, нiби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.

Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий i розгублений. Розумiв: Богдан нинi, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в життi.

Сам. Син перестав довiряти батьковi. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нинi ще й другу дитину?

Богдан iшов, не озирався. Високий, шпичкуватий пiдлiток сьогоднi вперше зустрiвся з життям, i воно його повело.

– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогiн.

Може, й не чув. Дорогою вiддалявся до читальнi, де вже збиралися люди.

VII

За спущеними шторами – непевна нiч. Із спальнi долинае густе сопiння. Дружинi екс-мiнiстра ще сняться бали й почестi.

Бендас нервово походжае з кутка в куток у своему кабiнетi, в нього зараз таке вiдчуття, наче йому на голову гультiпаки-студенти накинули мiшок, – було подiбне ще замолоду в Краковi, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!

Навальний стукiт у дверi – мабуть, чобiтьми. Отетерiлий Бендас застигае посеред кiмнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.

Рiзкий наказ вiдчинити негайно виводить професора з отупiння.

Кидаеться до дверей, тремтячими пальцями повертае ключ, сахаеться в глибину коридора.

Зневажливо минаючи господаря, до кiмнати широко ступив офiцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкетi. Трое молодих вiйськових у пiлотках штовхнули Бендаса до вiтальнi. Офiцер зажадав документiв.

Екс-мiнiстр довго порпався задубiлими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офiцер пильно глянув на документ, здивовано повiв очима по тремтячому обличчю професора i повернувся до молодих вiйськових.

– Вас фюр айн мiсферштенднiс?[1 - Що за непорозумiння? (Нiм.)]

У Бендаса на мить вiдлягло вiд серця. Вiн аж тепер помiтив на iхнiх темно-зелених пiлотках тризубцi, а на рукавах жовто-блакитнi пов’язки.

Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-украiнськи:

– Ваше прiзвище Бендас?

– Достовiрно так, – вклонився професор.

– Колишнiй професор Кракiвського унiверситету?

– Достовiрно так! – прояснiв Бендас.