Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Ви дозволяете собi глузувати…

– Аж нiяк. Польський уряд врахував ваше походження по батьковi, украiнський – по матерi. На жаль, вiн проiснував мiнiмально коротко. Ви народилися пiд щасливою планетою, професоре. Нiмцi оцiнять заслуги вашого батька перед германською нацiею, ви не залишитесь без хлiба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро i трохи з заздрiстю. Моя мати украiнка, а батько – украiнiзований поляк… І нi краплi германськоi кровi…

Пiсля тривалоi мовчанки Бендас спитав обережно:

– А що буде з урядом Стецька? Невже нема нiякоi надii на самовизначення Украiни?

Вiдповiдь була непряма.

– Якщо хочете зробити щось корисного для нацii, зв’яжiться з Украiнським крайовим комiтетом.

– Щиро дякую… Ось ми вже й приiхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродiю?

– Цiлком можливо. Я вступаю на службу до украiнськоi полiцii.

– Нiчого не розумiю. Яка ж влада буде в нас – нiмецька чи украiнська?

– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не бiльшовицька.

Про вас я чув у Краковi, коли вчився в школi украiнськоi полiцii. Я гадаю, що немае вам поки що потреби афiшувати свое спорiднення з нiмцями. Все-таки сорочка ближча, нiж кожух.

Бендас остовпiв. І про це знають?

Та, здаеться, про журналiстську практику професора вiйськовий не знав нiчого. Вiн подав руку Бендасовi, дружньо потряс нею.

– До побачення. Мое прiзвище Якубський.

– Дуже приемно, дуже приемно, – захлинався Бендас, вилiзаючи з машини.

– Слава Украiнi! – Якубський змахнув рукою вгору i кивнув шоферовi, щоб iхав.

Збентежений Бендас пробелькотiв услiд:

– О пане…

В цю нiч Юля не спала. Останнiм часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрiмала, скоцюрбившись клубочком на отоманцi, вдень засинала й дитина в помiтно випнутому животi, i хiба що тiльки рiзкi викрики гiтлерiвських солдатiв i зухвале ревiння мотоциклiв проганяли з Юлиних очей дрiмоту.

А вночi дитя стукотiло, било нiжками, спиналося десь там на лiктики, пiдводило голiвку, немов хотiло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сирiткою?»

О, це було настирливе, болюче запитання.

Дитя раз у раз повторювало його, обiймало рученятами саме серце матерi, смикало, до болю стискало й просило вiдповiсти.

Мати гладила пiд сорочкою живiт i шепотiла крiзь сльози:

– Любе мое, засни. Все буде добре…

Але передчуття не вiщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.