Жарінь. Зупинись, подорожній!

Знiяковiв, наче винний у тому, що безнадiйна любов до цiеi жiнки не минае навiть тепер, коли вона чекае дитини вiд Антона, коли Мирон сам уже зрадив свое кохання, цiлуючи непритомну Вiру, яка в цi днi боролася зi смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляеться…

Але нiхто його не зрозумiв. Антiн пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борiдку, скоса зиркаючи на Юлю, i тiльки вона жiночим iнстинктом вiдчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькiй клiтинцi серця, давно наглухо окутанiй любов’ю до своеi сiм i, щось ворухнулося, тьохнуло i боляче обiрвалось.

– Ми не знаемо, про кого ти говориш, Мироне.

– Аа-х!.. – Сарабай побагровiв, наче той юнак, у якого вивiдали таемницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нiчого? А мене вдома не було кiлька днiв. Це я про ту дiвчину, яка була зi мною у вас на банкетi. Їi поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинiв… Я принiс ii тодi до Казя напiвживу, – розповiдав Мирон i бентежився пiд здивованими поглядами друзiв.

 – Але я про важливiше прийшов сказати, – вiн провiв долонею по обличчю, немов стер з нього нiяковiсть, i в очах знову спалахнув вiдчайдушний сарабаiвський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…

Мирон замовк, зустрiвшись iз зляканими Юлиними очима. З них збiгла враз ревнива цiкавiсть – чому саме тут, на Замарстиновi, настиг Вiру осколок? З серця спливла гiркота, яка плеснула було й залила те нiжне й незабутне, що залишилось в ньому з дiвочих днiв… Тепер Юля знову була тiльки дружиною i матiр’ю.

– Як – прощатися? – ледве прошепотiла вона.

Сарабай помовчав. Вiн прийшов сказати, щоб вони йшли обое. Але ж Юля…

– Ми з Антоном iдемо в пiдпiлля. За цi днi я зв’язався з Круком на Тернопiльщинi. Радились в обкомi. Наш намiр схвалили, ми зникнемо.

Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польськоi полiцii, коли викрадала Антонiв рукопис, та, що не зойкнула на допитi в Костельницького, тепер злякалася самотностi, впала грудьми на стiл i затряслася в риданнi, захлипала, склавши руки на животi, наче вiд болю.

– А як же я… Як?

Антiн узяв ii за плечi, витер долонями сльози з щiк.

– Будь мужньою, Юлечко. До кiнця…

Того вечора вони й пiшли.

…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вiкном.