Гнат Хоткевич

Кинула трьох дiтей – Євгена, Тетяну й Ольгу на чоловiка. Своiх дiтей вона побачить аж у 1916 роцi. Тодi ж Тетяна переiхала до матерi у Москву…

Ява друга. Тим часом, коли стало зрозумiлим, що дружина не повернеться, у покинутого чоловiка зав’язуються стосунки iз письменницею Катрею Гриневичiвною, яка була зачарована його музичними виступами. Та вона була замiжньою, мала трьох дiтей, тому вони жили у цивiльному шлюбi. З нею Хоткевич повертаеться до Харкова, де у них народжуеться син Володимир.

Але й цього разу життя не склалося: цивiльну дружину, як австрiйську пiддану, вiдiслали назад, до Львова, i в майбутньому вона стала вiдомою письменницею. Стосунки мiж ними перервалися, i вони, схоже, не робили спроб поновити iх. Синнемовля залишився з батьком, виховувала його бабуся по батьковi, а мати так нiколи i не побачилася з ним…

Першi двi дружини кидали Хоткевича, лишивши на нього дiтей – це про щось говорить… В усякому разi на питання «хто винен?» так просто не вiдповiсти…

Нарештi, ява третя – остання.

Повернувшись в Украiну 1917 року, Хоткевич зустрiчаеться з Платонiдою Скрипко, студенткою з Полтави. Платонiдi було 20, Гнатовi 45 рокiв. І вже вкотре вони довели, що вiк – не перешкода для кохання. Та вони й не прагнули комусь це довести. Вони любили одне одного. Вiк? Тобi стiльки рокiв, на скiльки ти себе вiдчуваеш. Нестача грошей? Виходить, треба працювати бiльше. Та й яка ж це робота, коли займаешся справами, якi любиш, у яких знаешся, а тобi ще й за це грошi платять? Чоловiк зайнятий мистецтвом, мало бувае вдома? Отже, дружинi треба все взяти на себе – виховання дiтей, господарство, впорядкування архiву чоловiка, прийом гостей i таке iнше. Вони були щасливi навiть тодi, коли не мали притулку. У 1922 роцi у них народилася донька Настя, яка померла, коли iй ледь виповнилося два роки… У 1925-му купили недобудовану будiвлю у селищi Високому, що у п’ятнадцяти кiлометрах вiд Харкова, впорядкували ii. Тут у них народилися у 1925 роцi Богдан i у 1929-му – Галина. У самовiдданiй любовi, взаеморозумiннi та злагодi прожили все життя, вiдпущене iм долею. Платонiда Володимирiвна не зреклася чоловiка, коли вiн був заарештований, i, не втрачаючи вiру в його звiльнення, лишалася вiрною йому до кiнця життя, хоч й сама вiдбула «десятирiчку» у радянському концтаборi. А наприкiнцi свого багатостраждального життя сприяла увiчненню його пам’ятi.