Лесь Курбас

Вступ у надчуттеве пiзнання свiту i призначення людини» Курбас, певне, знаходить складнi формули людини, знаходить твердження, що надлюдське, природно-божественне, космiчнi начала – едине Створiння, одна iстота, одна сутнiсть. Ця людина цiкавить Курбаса у першу чергу… «Людина е мiкрокосм, що несе в собi всi тайни макрокосму», – стверджував Штайнер, пропонуючи «спiвробiтництво», спiвтворчiсть людини iз всесвiтом, пiзнання не лише iнтелектуальне, а й… пiзнання через пiднесення духу, екстаз, через мобiлiзацiю пiдсвiдомого, постiйно формуючого людину…

Курбас, як розповiдала його мати, був знайомий зi Штайнером, навiть вiдвiдував його лекцii, а потiм був членом киiвського гуртка, де вивчали штайнерiвську фiлософiю.

Захоплений штайнерiвською iдеею повернення до колискових форм театру, занотовував у щоденнику 1920 року: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своеi первiсноi форми – форми релiгiйного акту. Воно все-таки в сутi своiй – акт релiгiйний. Воно – могутнiй засiб перетворення грубого в тонке, пiдйому у вищi сфери, перетворення матерii. Тодi дiйсно театр – храм, i мусить бути тихим i чистим, хоч i всякi молитви будуть у ньому». З цих позицiй вiн i оцiнював мистецьку ситуацiю в Європi.

Лiтературний рух «Молодий Вiдень» захопив на початок ХХ столiття усi види мистецтва, дав поштовх до створення об’еднання «Молодi». Їх гасло «Епосi – ii мистецтво, мистецтву – його свободу!» стало девiзом нового мистецького напряму «Сецесiя».

На час приiзду Курбаса до Вiдня «Сецесiя» стала панiвним напрямом мистецтва вiденцiв. Лесь не мiг не помiтити бунтарського руху «Молодих», якi пропагували розрив iз традицiею i закликали творити нове, сучасне мистецтво.

Прямуючи до унiверситету, украiнський студент цiлком ймовiрно мiг зустрiчатися iз Зiгмундом Фройдом, який проживав поруч. Фройд набував популярностi у тi часи, i я не здивуюся, якщо Курбас, коли й не зустрiчався особисто iз ним, був обiзнаний iз основами психоаналiзу, теорiею розшифровки сновидiнь…

І вже напевне Курбас був знайомий з творчiстю швейцарського сценографа, режисера i теоретика театру Адольфа Аппiа, зокрема з його книгами «Сценiчне втiлення вагнерiвськоi драми» i «Музика та ii сценiчне втiлення», «Опера i постановка», де розроблялася iдея адекватностi сценiчного простору часовiй структурi музики.

Не могла його не зацiкавити система «ритмiчноi гiмнастики» швейцарця Емi-ля Жак-Делькроза.