Наталія Ужвій

Перший: оплески, бурхливi оплески, овацii, що виникають у залi стихiйно у вiдповiдь на саму появу актора на сценi, – спасибi, що вийшов до нас; на якусь його реплiку – здорово висловився; на його зникнення зi сцени – приходь iще, ми чекаемо тебе. Другий спосiб реагування: ввiчлива тиша у глядацькому залi, що б там не вiдбувалося на сценi, тиша, яка час од часу перериваеться кашлем, який нi з того, нi з сього виникае у когось iз глядачiв, шелестiнням театральних програмок, рипiнням крiсел i т. iн.

Щоправда, е третiй спосiб реагування – примусовий: оплески, iнспiрованi клакою, якi механiчно пiдтримуються рештою глядачiв.

І таке траплялося в театрi i трапляеться нинi.

Стихiйнi одностайнi оплески – це критерiй успiху актора, вони виникають нечасто, талановитих акторiв небагато… Так у Театрi iменi Івана Франка зустрiчали, чому я свiдок: i як глядач, який захоплювався з дитинства грою Амвросiя Бучми,

Нонни Копержинськоi, того ж таки Миколи Яковченка, i як режисер-постановник, ставлячи вистави за участi Ольги Кусенко, Полiни Куманченко, Миколи Панасьева, мого iнститутського однокурсника i друга Степана Олексенка.

Так зустрiчали ми ще донедавна за життя украiнську театральну легенду Богдана Ступку. Так зустрiчаемо сьогоднi на сценi Богдана Бенюка, Анатолiя Хостiкоева, Олексiя Богдановича, Наталiю Сумську… Браво!

Апропо. Якось один iз згадуваних акторiв у розмовi зi мною не на жарт обурився:

– Що ви носитесь зi своiм Ступкою?! Книжки пишете про нього! Ступка, Ступка, нiби поряд немае талантiв!

– Є, звичайно.

І ви – перший у рядi.

– А Ступка?

– А Ступка – поза рядом…

Ступка випромiнював у зал таку енергiю, яка вимагала

у вiдповiдь оплескiв вдячностi, його гра дiяла – не пiдберу iншого слова – як процедура, що оздоровлюе душу.

Так i Ужвiй. Тiльки-но на сценi з’являлась актриса-легенда, руки самi тягнулись до оплескiв. Я свiдок того, як глядачi схоплювалися з мiсць при ii появi на сценi, вiтаючи артистку.Цього не iнспiруеш.

* * *

Найглибшою i найтаемничiшою загадкою буття залишаеться таiна творчостi. Ледь я встиг написати цей рядок, як на думку спало витверезвлювальне: як же я беруся за цю непiдвладну розумовi справу – розгадати таiну творчостi Наталii Ужвiй? Скажу обережнiше: спробую хоча б наблизитись до неi.

Сьогоднi, з висоти часу, всi вони, i знищуванi, i уславлюванi, i замовчуванi (i таке траплялося), мають розглядатися на рiвних i без почесних звань.