Наталія Ужвій

Усi вони, талановитi актори, були i е будiвничими украiнськоi художньоi культури, i ми оцiнюемо iх не стiльки з погляду миттевого успiху, скiльки з позицii вагомостi внеску в розвиток украiнського театру. Це единий критерiй, за яким мае оцiнюватися творчiсть талановитого митця.

Щоправда, iсторики театру iнколи дещо прямолiнiйно розумiють спадковiсть мистецьких поколiнь. От нещодавно прочитав, що Ужвiй з’явилася на сценi, коли пiшла зi сцени Заньковецька. І не просто з’явилась, але «пiдхопила естефету з рук славетноi Марii Заньковецькоi».

Причому автор публiкацii всерйоз вважае, що Ужвiй, яка з’явилась на сценi 1922 року, прийшла на змiну Заньковецькiй, яка тодi ж востанне вийшла на сцену. З професiйного погляду це взагалi не коректно – порiвнювати масштаб акторських обдарувань на кшалт «краще – гiрше, вище – нижче». Де та шкала, якою вимiрюеться масштаб таланту?

Із Заньковецькою Ужвiй зустрiчалась у ii киiвському помешканнi на вулицi Великiй Василькiвськiй, 121. Ця квартира перетворилася на свого роду мистецький унiверситет: актрису не забували, ii вiдвiдували Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Гнат Юра, Амвросiй Бучма, Оксана Петрусенко, згадували минуле, радились з приводу сьогоднiшнiх проблем.

Сьогоднi в цiй квартирi облаштовано музей Марii Заньковецькоi. І в ньому е портрет актриси в образi… Ісуса Христа. Вона уявляла себе в цьому образi i навiть загримувалася, а фотограф Плесецький зафiксував ii перевтiлення. Не мене першого вражають великi очi, сповненi невимовного страждання, нiби цi очi увiбрали в себе весь людський бiль за тисячi рокiв iснування людства i на тисячi рокiв наперед…

І от учорашня сiльська вчителька, багатообiцяюча актриса Ужвiй несмiливо переступила порiг ii будинку i…

«Заньковецька не дивилась, а заглядала в душу», – згадувала Ужвiй неповторне враження вiд тих вiдвiдин, вiддаючи данину украiнському артистичному генiю.

Марiя Костянтинiвна привiтно зустрiла чарiвну красуню. У ходi розмови Наталя читала монологи з п’ес, якi вона грала, Заньковецька, у свою чергу, виконала монолог однiеi зi своiх найулюбленiших героiнь – Наймички, що розмрiялась над тихою, зарослою вербами рiчкою… «Яка магiчна сила театру!» – подумала Наталiя.

А Заньковецька, наче вгадавши змiст ii приходу, промовила на прощання: «Мистецтво вимагае таланту i працi, тож будьте йому вiрнi, воно любить подвижникiв. А успiхом увiнчуе тих, хто безкорисливо i самозречено служить людям».