Никифор Дровняк

І, без усякого перебiльшення, вiдвiдання церкви стало для нього школою духовного виховання i, як побачимо далi, академiею мистецькоi освiти.

Щорiчно у лемкiвськiй Криницi вiдбувалося храмове свято для калiк, на яке мати, сама iнвалiд, обов’язково приводила свого сина-iнвалiда. Тут малий уперше побачив жебракiв-калiк, у незагоених ранах. Вiдкрив для себе, що вони з матiр’ю не единi у своiй обдiленостi. Вони молились святому Миколаю за свое зцiлення, а потiм для них влаштовувався святковий обiд. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, вiн i себе зображував у цьому образi.

Напевне, черпав у цьому сили для життя i випромiнював iх людям.

Никифор запам’ятав цi вiдвiдини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемкiвськоi Криницi, до церкви, де його хрестили, до iкон, якi прикрашали тi стiни, до лемкiв, якi його прихищали. І до ровесникiв – «бихрестiв», якi колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли вiн подорослiшав, iменували вже «Матейком» – за iменем польського майстра живописних полотен…

Тим часом вiн закiнчував перший клас сiльськоi початковоi школи.

Шкiльна наука давалася хлопцевi ой як нелегко – через успадкованi вiд матерi порушення мовлення i слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокi слова i склеювати iх у речення. Дiти попервах кепкували з нього. Навчився хiба що писати друкованими лiтерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати i малювати. Спочатку в школi – грифелем на дошцi. А далi…

Й на цьому закiнчилося його навчання…

Недовго мати затрималась на цьому свiтi. За легендою, що й досi побутуе у Криницi, Одоська тихо i непомiтно пiшла з життя, коли синовi було сiм рокiв, i забрала з собою у могилу таемницю народження сина. Згодом нiхто не мiг згадати, коли саме точно вона померла i де похована… А вiн пам’ятав ii все життя.

Тож вiн опинився на вулицi. Постiйнi мандри вiд хати до хати, за будь-якоi погоди i пори року, нерiдко надголодь, з ночiвлею на чужому горищi чи у стодолi – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти.

Можна тiльки здогадуватись, скiльки довелось хлопцю перенести знущань та негараздiв, як намагався вижити i не впасти у вiдчай вiд того, що його сприймали за ненормального…

Дивно вiн виглядав збоку – якийсь пришелепуватий. Дрiбний, миршавий, брудний, обдертий… Белькочучи, вимовляв деформованi на лемкiвський лад польськi слова, i часто на деяких словах затинався.