Никифор Дровняк

ми ще повернемось до цього… поруч бiла собачка, оберiгае хазяiна, бо на вiддаленнi хлопчики й дiвчата спостерiгають за ним, готовi наблизитись… а вiн готуеться до малювання… зосереджений… i зморшки нiби розгладились… та нiчого не прочитаеш на його обличчi… бо, як помiтив Ломброзо, «залишаються вони, схибленi, усе життя самотнiми, вiдлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рiд людський, начебто iх оточуе якась особлива, тiльки iм притаманна атмосфера»…

І ось – нарештi! Я сподiвався на це – вiдкриваеться нам у своiй сутностi, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генiю невiдома обдуманiсть своiх дiй, творча дiяльнiсть генiя несвiдома»…

Вiн тепло всмiхаеться… всмiхаеться всупереч життевим негодам… i вже нiщо не нагадуе про його «потворнiсть»…

Вiн вiдкритий свiту, людям… нiби, та чому нiби – насправдi випромiнюе у свiт добро, набожнiсть, безкорисливiсть, щирiсть…

Вiн i знову всмiхаеться, i випромiнюють очi – я художник… я щасливий: пiдходьте – намалюю… i подарую на добру пам’ять…

У своiх роздумах про Никифора я нерiдко звертатимусь до iмпресiй проникливого украiнського поета, публiциста, перекладача, палкого «никифорознавця» Вадима Лесича (справжне iм’я Володимир Кiршак), який вiд 1948 рокi мешкав у США, автора монографii «Никифор з Криницi», виданоi украiнською мовою в Мюнхенi у 1971 роцi.

Того Лесича, про якого сучасники писали, що кожну зустрiч вiн починав i закiнчував розмовою про Никифора.

Так от, стосовно фотографiй Никифора.

Лесич, за його словами, побачив «дивне обличчя Никифора, схоже на обличчя однiеi зi старовинних скульптур, якi прикрашають собор у Реймсi. Але та скульптура мае заплющенi очi, а очi Никифора широко вiдкритi на свiт…»

Я вiдшукав фотографiю цiеi скульптури – i здригнувся. Справдi, нiби з Никифора знятий злiпок… А заплющенi очi? Вони немовби символiзують таiну його творчостi. Може, таким вiн i мав би увiйти в iсторiю?..

* * *

А якщо спробувати «озвучити» цi фото спогадами сучасникiв, свiдкiв його земного iснування?

В наявностi безперечне:

– мав поганий зiр, ходив у великих круглих окулярах, нiбито жартував: земля, мовляв, кругла, i окуляри мають бути вiдповiдними.

Мiг не розшукати пензля, який випав з рук. Але ж – увага! – схоже на те, що бачив у навколишньому те, чого не бачили iншi… Це саме той випадок, коли що менше бачать очi, що менше чують вуха, то бiльше працюе уява. Як кажуть лемки, «не каждий вiдiт, хто ма очi».