Остап Вишня. Невеселе життя

Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаеш у баби (батьковоi матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд iх не було! З горiлки померли, царство iм небесне!

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Хiба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити.

Про дiда (материного батька) балачок зовсiм не було.

Не любили, очевидно, того дiда зовсiм. Далеко пiзнiше я довiдався, що вiн хотiв був повiситись, та не пощастило йому того зробити, так вiн узяв та й умер от бiлоi-бiлоi, як бувае бiлий снiг, гарячки.

А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.

За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя послав iм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусiдiв натякне батьковi:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кiндратовичу, часом дiточок?

А батько йому на те:

– Нiчого! Господь дав дiтей, дасть i на дiтей.

Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому роцi свого плодотворного життя.

І як згадуе, було, мати про покiйника:

– Скiльки це е вже дiтки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, лiт iз десять.

Замислиться, було, матуся i прокаже:

– Це б у вас iще було братiв та сестер штук iз шестеро. А в мене б усього було б оце дiточок… Скiльки, дiтки?

– Двадцять трое, мамо.

– Еге ж.

Двадцять трое… Ох-хо-хо! Хай царствуе покiйничок…

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, проживе собi, помре собi.

А письменник – нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi пiд цицею й плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.