Остап Вишня. Невеселе життя

Коли розiгнатись i вдаритись головою об стiнку – тодi якийсь такий плутаний верлiбр пишеться, що й сам нiчого не розбереш.

Живiт у творчостi займае так само неабияке мiсце. Коли людина, сiвши щось писати, правою рукою пише, а лiвою держиться за повний живiт, виходить дуже довга психологiчна повiсть, iдеологiчно заплутана. Коли живiт порожнiй i рука од буркоту в ньому одскакуе од нього, тодi здебiльша буде або короткий ямбiчний вiрш, або гарна новела.

Коли починаеш писати, треба сiдать на стiлець цупко, бо iнакше разом з головою в процесi творчостi починае брати участь i ота частина тiла, куди ноги повтикано.

Виходять твори, щоправда, непоганi, але, беручи пiд увагу буйний розвиток нашоi культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всi цi спостереження з власного досвiду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчостi. Дехто з творцiв вважае, що найкращi твори виходять з-пiд пера людини, що «налита вкрай» всякими половими iмпульсами. Не скажу, наскiльки це вiрно. Тут щось не те, по-моему.

Як ти його встигнеш слiдкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш i рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мiй погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового iмпульса» бережи.

На пiдставi свого досвiду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потiм уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трiшки й тяжка…

Як я ставлюсь до теперiшнiх лiтературних органiзацiй?

Ставлюся. Ставлюся я до «Ваплiте», до «Плугу», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «Марсу», до «Неокласикiв», до «Бумерангу» (чи як вiн там зветься…).

До всiх ставлюся.

Ех, дорогi моi товаришi! Був колись на свiтi один мудрий фiлософ. Звали його Йосипом, а по-батьковi й на прiзвище не знаю, як там вiн був.

Так отой мудрий фiлософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозi все в пригодi стане».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Із теперiшнiх письменникiв бiльше вiд усiх я люблю Хвильового й Досвiтнього.

Якби ви знали, якi це прекраснi письменники! Як з ними хорошо на полюваннi!

Коли ранок, коли над лиманом срiбний туман устае, коли сидиш у ямцi й очi твоi плавають у туманi, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а лiворуч од тебе Досвiтнiй. Як iх не любить?!

І коли вони, – нi Хвильовий, нi Досвiтнiй, – нiколи не говорять про лiтературу.