Остап Вишня. Невеселе життя

Робити бiльше нiчого, папiр е, робота не важка – не те, що там шiсть годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папiр попервах був поганкуватий i чорнило не дуже добре, та й олiвцi часто ламались, а потiм, як «Книгоспiлка» взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобi твори до стiнки лiпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнiшими.

Потiм купив портфеля – зробився вже справжнiм солiдним письменником.

Роки собi минають – стаж собi набiгае.

Ах, яка це хороша штука – стаж!

Вiн так сам по собi непомiтно набiгае, а здорово нашого брата пiдтримуе.

А там за стажем, дивись, i «маститiсть» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститостi» прибавляеться. Швидко-швидко вже замiсть волосся сама «маститiсть» на головi буде.

Тодi вже зовсiм добре. Прийдеш до редакцii, принесеш що-небудь, редакторовi незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретаревi:

– Пустiть! Воно, положим, нi к лихiй годинi не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуемо!

А ви, маститий, сопричислений до староi дегенерацii, коли до вас прийде хто-небудь з молодоi дегенерацii письменникiв, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, i писалося! А тепер би ще писалося, та, знаете, треба пiдмемуарити життя пройдене.

А то перед iсторiею буде нiяково.

Згодом трохи (тодi ж таки 1921 року) почав я працювати i в «Селянськiй правдi», де благополучно секретарював п'ять лiт пiд орудою С.

В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство iй небесне. Селян вона любила дуже. З любовi й померла.

Ну, а тепер про процес творчостi. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папiр, беру олiвця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Мiряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сiдаю писати, нормальна, i пiсля того не пiдноситься.

З пульсом у мене пiд час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука бiжить по паперу, нiяк артерiю налапати не можна.

А кинеш перо – нема рацii рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчостi». Так я вам i не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови пiд час творчостi. Пробував мотати головою, як пишу – нiчого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в головi розхлюпуються. Коли поставити на голову пiд час творчостi гарячого чайника – замiсть прози вiршi виходять. І то якiсь невиразнi.