Остап Вишня. Невеселе життя

Ця, м’яко висловлюючись, фiлософiя одхожого мiсця, гумористика пiсуарiв i iронiя ватерклозетiв смакуеться просто таки як тонка французька кухня. Успiхом, що межуе з успiхом триповерховоi лайки, порнографiчноi листiвки, похабного анекдоту, глибоким внутрiшнiм цинiзмом i смердяковщиною, вiе вiд чотирьох наведених дотепiв.

В слiдуючiй категорii дотепiв Вишня похваляеться брутальнiстю в думках незвичайною.

1. «Коли спитаеш у баби про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– «Отаке стерво було, як i ти оце…» (І – 8).

2. «Розплоджуеться населення не iнкубаторами. – Коли дасть бог уродить, у нас ця справа веселiш пойдьоть… – казав менi дядько Онисько: – з грушевого борошна не зажартуеш» (І, 32).

3. «Де в письменника талант знаходиться? Не знаю… З декотрими ж i купався навiть, i не зауважив»… (IV – 9).

Але два наведенi розбори дотепiв Остапа Вишнi (вони називаються дотепами, скiльки iснувала думка про те, що все це дуже дотепно) е нiщо в порiвняннi ще з двома видами гумору цього чемпiона смiху.

Од цих двох останнiх видiв уже остаточно погано тхне. Коли нам тепер доводиться читати про твори фашистських письменникiв, про все глибоке моральне падiння, i скотськiсть фашистськоi «культури», то нам стае зрозумiлим, що цей iз перших двох видiв гумору Вишнi заздалегiдь змикався своею установкою з iдеологiею фашизму.

Остап Вишня послiдовно знижуе людину до становища тварини. Саме отим стиранням рiжниць мiж людиною та твариною, пiдкресленням скотських рис людини, куркульсьскою фiлософiею пуза та генiталiй вiе вiд такоi системи розглядати людей, як тварин:

«Двигуни, худоба тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кiндрат»… «Регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами» (І—57).

«Так от значить i село… Хати, комори, хлiви, колодязi, льохи, школи, гамазеi, кооперативна крамниця… чоловiки, жiнки, хлопцi, дiвчата, дiти… Флора i фавна». (І – 110).

«Тiльки перепел, почувши перепельчине солодке «ха-вав! ха-вав!» – спокушае стару перепелку молодецьким «жить идем»…

Тодi молодий парубок, вертаючись iз тьмяноi комори сумно в перепелiв дзвiн услухаеться… i говорить пошепки:

– «Пать – пать-падьомкав i я б оце, коли б не алiменти, здох би вiн йому» (І – 142).

«І засвiтилися у вороноi кобили очi, i прошепотiли радiсно вуста ii:

Только утро любви хорошо.

Хороши только робкие, первые встречи… (II—68).