Остап Вишня. Невеселе життя

Чим не зразки куркульськоi, антикультурноi брутальностi?

Куркульський iдеолог, що змушений писати в умовах диктатури пролетарiату, зрозумiло, надзвичайно цинiчно ставився до своеi лiтературноi роботи. Побiльше нашкодити, по змозi без того, щоб на тому шкiдництвi його було викрито. Побiльше урвати матерiальних благ вiд ненависноi йому радянськоi влади: «Найголовнiше для письменника – гонорар» (IV—9). Тут Вишня виразно показуе свою психологiю проститутки вiд лiтератури, психологiю багатотиражного комерсанта з високим гонорарним тарифом i багатьма перевиданнями.

І тепер нарештi про останнiй розбор дотепiв.

Куркульська наволоч не вдержиться, щоб, навiть маскуючись, виразно вишкiрити своi зуби на радянську владу, на той ворожий йому соцiалiстичний зрiст, що буяе навколо нього:

«Сядеш собi (за клунею): вiтер вiе, сонце грiе, картоплiння навiвае думки про всесевiт, про космос, про соцiалiзм» (І—11). А ось про нацiональне питання.

«Є в селi ще одне дiвчина, що ii тут звуть: “Та вона руська”… Нацiональноi ворожнечi не помiчаеться: спить з мiсцевими парубками» (I—32).

Ось i iнше: у хатi-читальнi, колишньому будуарi князiвському, «колись… княжата плодились, а тепер там свiдомiсть плодиться» (I—121).

Надiв Кiндрат штани, подививсь… «свобода скрiзь, як пiсля революцii» (II—45).

А ось ще iнше:

Архангел розповiдае боговi на небi, про те, що робиться на теренi Радянськоi Украiни:

«…На базарi чув: моляться… тiльки молитви якiсь новi… все в тих молитвах попереплутувалося.

І нарештi, про останню категорiю дотепiв.

Досить навести iх, щоб зрозумiти всю дешевину, всю бездарнiсть цього куркульського юмориста.

Вишня колись сам писав: «Нещасний нарiд усi гумористи, бо навiть, коли зуби болять, мусиш писати веселе» (IV—8).

І, справдi, хiба оцю бездарну халтуру можна назвати юмором?

«Мою потилицю поклало в задньоi сусiдки якраз на те мiсце, де поперек у неi переходить у «далi» (I—26).

«Село думае, що за два роки можна всi мiсця перечухати» (I—64).

«Сорочка Одарочцi пiдiймаеться вище того мiсця, про яке ви зараз думаете» (I—74).

«Свинею зветься така людина (стiй, стiй, стiй… не туди заiхав… Отак завсiди, як про свиню почнеш, так когось iз знайомих згадаеш)» (II—25).

«Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розумiеться, в його корови, а не в його) теля» (II—156).