Григорій Косинка

Збирався я пiти в Красне до вчителя попросити книжку, але вiн завжди стояв менi перед очима в золотих гудзиках, бiлоснiжнiй манiжцi – пава якась, а не людина: «Тiбе что, Стрелець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господiн учитель…»

Так я i не посмiв попросити собi в краснянського учителя книжку; батьковi книжки я iнодi й тепер перегортаю – я зберiг iх – вони-бо единi свiдки, книжки цi, моеi дитячоi любовi до слова, до освiти…

Не жаль менi тепер, що батько купував iнодi не ту серiю Ната Пiнкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гiрко плакав, коли вiн приносив менi не ту серiю – справдi, який злочин: Джековi в першiй серii загрожувала була смерть, бiльше – квартал великого мiста от-от повинен був вилетiти вiд вибуху в повiтря, – а тут маеш тобi третю серiю: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляе з доктором.

А друга серiя?..

Нi, батьковi зовсiм байдуже, як пощастило звiльнитися Джековi в другiй серii, – вiн з матiр’ю мае розмову на цiлком протилежну тему:

– А ти знаеш, Наталко, – каже вiн, – оселедцi на копiйку подорожчали, то було купиш оселедця за три копiйки, як собаку, а тепер…

Пам’ятаю, привiз раз батько дивну книжку – «Конотопську вiдьму» Грицька Квiтки; я смiявся з прiзвища автора – Грицько Квiтка, чому не Пiвонiя, не Деревiй, а просто – Квiтка?

За Джековi пригоди мати й слухати не хотiла, а коли я почав iм читати «Конотопську вiдьму», то вони похвалили книжку.

«Стародавне життя, – казали, – гарно списав цей Квiтка…»

«Конотопська вiдьма» – перша книжка, украiнською мовою писана, що потрапила була менi до рук; Квiтчина повiсть мене дуже вразила й здивувала: е, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка украiнського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще пiсля «Конотопськоi вiдьми» не знав – «хто ми та чиi ми дiти»…

Року 1916-го, цiлком випадково, я познайомився на горi Дитинцi, в Киевi, з гiмназистом К.

, колись я згадаю детальнiше за нашу першу зустрiч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодоi тодi украiнськоi громади – перший скинув з моiх очей полуду русифiкацii: я став нацiонально свiдомим.

Не забiгаючи вперед, менi хочеться бодай коротенько розповiсти за свое життя на селi до киiвського перiоду.

Так-от: був я двi зими робiтником григорiвськоi цукроварнi – пiдносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влiтку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою.