Григорій Косинка

«Гришка грамотний, – казали, – таблицi над святими читатиме…» Лiт двое зряду читав я цi таблицi – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божii – Олексiй, Ілля, митрополити всякi й архiмандрити…

Читав я добре – голос мав дзвiнкий, сильний, на селi мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка пiд псалтирем, перед богами горить лампадка, свiчки, в хатi пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхi вiком бабусi: моляться.

І тодi зривався мiй голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»

Року 1913-го батько одвели мене до сусiднього села Трипiлля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копii службовi переписувати.

– Такой, iзвiнiть, мальчик розбитной, а дома бедность… Хай вiн у вас, господiн писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаете, достаткiв моiх…

Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконiчну фразу:

– Где ты учился?

– У краснянськой земськой школi…

Писар посмiхнувся собi в пишного вуса, змiряв мою куцу постать, а тодi знiчев’я сказав батьковi:

– Бесплатно.

Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.

Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писаревi, що шапка упала iм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…

– Слава богу, таки встроiв.

За три карбованцi на мiсяць мав я притулок i харчi в далекоi родички баби Трав’янчихи.

У волостi служив писарчуком до першоi мобiлiзацii року 1914-го. Всю систему колишнiх управ, усi тi суди селянськi, всю сваволю урядникiв, мирових посередникiв, писарiв та помiчникiв iхнiх я не забуду, здаеться, довiку.

Волость залишив я року 1914-го. Платив тодi менi писар п’ять карбованцiв на мiсяць – ледве-ледве на харчi вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома – в батькiв – сiм’я все прибувала, а злиднi, здавалося, напосiдали все жвавiше й жвавiше: батько вже не мав снаги допомагати ще й менi.

Я вирiшив iхати на заробiтки до Киева. До Киева ми приiхали найматися удвох: батько – грузити на березi дрова, а я – невiдомо ще на яку роботу.

Цiлу нiч ми розмовляли на пароплавi з батьком, як би то знайти менi кращу роботу; батько раяв менi двiрником десь стати – робота легка, а грамотному, мовляв, чоловiку кращоi й шукати не треба.