Григорій Косинка

То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно – прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi…

Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його вахлюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Кленцова, – тодi ще раз обвiв усiх своiми великими, сiрими очима – побачив глузливу усмiшку на устах Кленцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля.

Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся:

– Курiть, хай дома не журяться, – сказав вiн.

Вiн раптом замовк.

– До вiку б гадам таке добро! – вихопився з кутка той таки голос, що пiдтримав був Конюшину проти Кленцова.

Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоiсь дурницi? Здаеться, що нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма – сам знае – не дуже любить балакучих… Тодi здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiею, почав був виправдуватися:

– Ая.

– … С-сш! Як вiн менi болить! Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.

По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв своi зуби, спльовуючи раз-у-раз рiденьку слину з рота.

Коли пан Яцькiвський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

– Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повiрте, одразу занiмiе. Я знаю.

Яцькiвський образився:

– Цо? Занiмiе? Ти краще, хлопе, порадь це своему батьковi, розумiеш? Маеш його? Занiмiе.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була, як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви – настовбурчився, розсердився i гасае по камерi з кутка в куток. Знизивши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого панка.