Григорій Косинка

А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своiм гонором за втiху для всiеi камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, що тiльки в’iдливий Кленцов мiг його збити жартуючи:

– У пана Яцькiвського, – казав вiн серйозно, – воша теж дурно не лiзе… Чому, поспитаете? Вона завжди шукае iсторичнi межi, що iх позбулися поляки…

Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Кленцова?

– …Пан Яцькiвський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Кленцов, – найбiльше тужить за блискучим минулим Степана Баторiя… А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воеводства, панi? З Бельведеру?.

Це, повторюю, була мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозноi уваги, бо сварилися ми день-у-день разiв п’ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Кленцова, як носiя великодержавного шовiнiзму.

Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, – розповiдав, – снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля…

– Весна, – казав, – часто сниться менi.

Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiеi намiтки, то пахла йому – рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiчним гноем… І птиця у високому небi кричала.

– Такий сон, – говорив менi Фавст. – Що вiн мае значити?

Я, пам’ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:

– У тибе болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий колiт, когда з меня кров капает, когда… – i ти ругаеш. Я, как я должен?..

– Кумедiя, iй-богу, – щиро, по-селянському, сказав менi Фавст. – Менi такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться…

…Поднимайсь!

У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляе матюком Христа i нас усiх… Заспана камера встае, кидае жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стае по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

(Декiлька слiв про Конончука. – Авт.).