Григорій Косинка

Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув ii, глянув своiми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востанне…

Камера занiмiла з жаху.

У сусiднiй камерi, «етапнiй», спiвали студенти – новаки ще нашоi тюрми:

Ой, радуйся, земле,

Син Божий народився…

А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав.

2. 4. 1923.

Сину мiй![9 -

]

Наталiя Стрiлець

Григорiй Косинка мiй перший син. Народився вiн у 1899 роцi, коли ми жили у селi Щербанiвцi.

Батько Грицька Михайло Григорович Стрiлець був селянином-бiдняком. Малоземелля та злиднi примусили нас покинути рiдне село й вирушити шукати кращоi долi поза межами Украiни. Але дарма. В блуканнях «по свiту» (далекий Амур та Байкал) нiчого кращого не знайшли. Поневiрялися по чужих краях з пiвроку, а потiм я умовила чоловiка повернутися на Украiну. На батькiвщинi зустрiли нас ще гiршi злиднi. Михайло став робiтником на цукроварнi, а Грицьковi довелося змалку працювати на панських економiях. Я з болем у серцi казала своему маленькому Грицьковi: «Заробляй, синку, треба… Ми бiднi…» Бажала я кращоi долi своему синовi. Здавалося, що мiй Гриць, серед дiтей його вiку, був не такий, як iншi. Вiн був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безлiч запитань про навколишнiй свiт.

Грицько змалку любив природу. Вже й пiзнiше, коли приiздив додому на село, смiючись казав: «Як i ранiш, безмежне поле зустрiчае – уклiн його жита передають», «Шелестом пшеницi зi мною вiтер розмовляе».

А як любив Грицько квiти! Зiрве було, роздивиться пильненько, заплющить очi – пахощi вбирае. То бережно збере й подае менi на втiху, а сам питае: «Розкажiть, мамо, як квiтка зветься i чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квiти добре знае й кожну назове, i щось розкаже». А надвечiр я тихо наспiвую собi за прядкою, коли бачу – Гриць мiй прислухаеться. Я тодi голоснiше почну спiвати, а вiн аж усмiхнеться. Потiм сам багато знав пiсень i загадував: «Заспiвайте менi, мамо, ту або iншу». Бувало, не спить дитина, на лiкоть рученята поставить, голiвку схилить i слухае, як з вулицi спiв долинае… Пiсня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темрявi. А коли пiсня покотиться селом, затихаючи в далечинi, тiльки тодi покладе голiвку й спить моя дитина… Полюбилися Грицьковi цi вечiрнi спiви.

Коли Грицько пiдрiс, грамотi вчив його мiй батько – дiд Роман, який жив у селi Красному.